РУБРИКИ

Лекции по истории - (лекции)

 РЕКОМЕНДУЕМ

Главная

Историческая личность

История

Искусство

Литература

Москвоведение краеведение

Авиация и космонавтика

Административное право

Арбитражный процесс

Архитектура

Эргономика

Этика

Языковедение

Инвестиции

Иностранные языки

Информатика

История

Кибернетика

Коммуникации и связь

Косметология

ПОДПИСАТЬСЯ

Рассылка рефератов

ПОИСК

Лекции по истории - (лекции)

p>Із вступом на російський престол дочки Петра І Єлизавети було вирішено відновити гетьманство в Україні. У 1750 р. в Глухові відбувся урочистий акт виборів К. Розумовського на гетьмана України. Знову Україна-Гетьманщина дістала свої автономні права, була проведена судова реформа—запроваджено земські суди, в яких суддями були виборні з місцевої шляхти. За гетьманування К. Розумовського було відновлено й удосконалено головні атрибути автономної Української держави, проте її подальший розвиток був неможливим в умовах нейтралістських устремлінь Російської імперії.

В 1762 р. на російський престол зійшла рішуча прихильниця політики централізації Катерина II, яка примусила К. Розумовського “добровільно”зректися гетьманства. На місце гетьмана прийшла друга Малоросійська комісія, її президент П. Румянцев, правлячи понад 20 років Україною, твердо тримався приписаної йому Катериною II політики.

Російський уряд, безумовно, не влаштовував самобутній державний устрій Запорізької Січі, яка становила небезпеку існуванню освіченого деспотизму і тому була приречена на знищення. Серед інших причин ліквідації Січі були також небезпідставне побоювання російського царизму можливого союзу Козацької республіки з Кримським ханством, спрямованого проти Росії, а також недоцільність існування на шляху Росії до чорноморських портів державного утворення з власною митною системою, зазіхання на родючі землі Запоріжжя, і звичайно, загроза перетворення Січі на ядро визвольного рухувсього українського народу проти російського володарювання. У своїй політиці стосовно Запоріжжя уряд діяв за сталою схемою: контроль — обмеження — ослаблення —ліквідація. 23 квітня 1775 р. було ухвалено рішення про ліквідацію Запорізької Січі. На початку червня регулярні війська під командуванням П. Текелі вступили на Запоріжжя. Старшинська рада за участю духовенства вирішила не починати кровопролиття і після зачитання указу Катерини II про скасування Січі двотисячний гарнізон склав зброю. Січ зникла, та січове товариство вижило. Чимало січовиків повтікали на очаківську територію, підвладну турецькому султанові. Це стурбувало російський уряд, тому у 1788 р. із запорізьких козаків було сформоване т. зв. Чорноморське козацьке військо, у якому зберігалися давні запорізькі порядки. Частина запорожців відійшла у гирло Дунаю й там заснувала Задунайську Січ, устрій якої копіював устрій Запорізької Січі. У 1792 р. на Кубані було започатковано Кубанське козацьке військо, яке створювалося також на організаційних засадах Запорізької Січі, а самі переселенці вважали себе запорожцями.

У 1781 р. царський уряд знищив полковий адміністративний устрій України-Гетьманщини, а її територію поділено на 3 намісництва (губернії): Київське, Чернігівське і Новгород-Сі верське, які сполучено в одному Малоросійському генерал-губернаторстві. В 1783 р. на українських селян було поширено російський режим повного закріпачення. На підставі“Жалованої грамоти”1785 р. українська шляхта мала одержати права російського дворянства разом з проголошенням шляхетських свобод, дозволу самоуправління, корпоративних установ тощо.

Таким чином, на кінець XVIII століття внаслідок політики російського царизму було остаточно ліквідовано автономію України, її права, вольності і привілеї. Із скасуванням гетьманства та полкового устрою її було зведено до становища звичайної російської провінції. Україна перестала існувати як окремий державний організм, і на всій її території насильно встановлювалися органи управлінняросійської імперії, а згодом і загальноросійське право і законодавство. Література

1. Гетьмани України: Історичні портрети. Збірник. — К. ,1991. 2. Голобуцький В. Запорізька Січ в останні часи свого існування (1734-1775). — К. , 1961. 3. Костомаров Н. И. Мазепа. М. , 1992.

    4. Мазепа — людина і історичний діяч. — К. ,1991.

5. Панащенко В. В. Соціальна еліта Гетьманщини (друга половина ХУІІ-ХУШ ст). — К. ,1995. 6. Субтельнчй О. Мазепинці. — К. , 1994.

    Лекція 7.

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ (кінець XVIII - початокXXст. ). ПЛАН.

    I. Територіально-адміністративний устрій та населення 1

ІІ. Криза феодальних відносин. Буржуазні реформи 60—70-х років XIX ст. 3 IV. Ревлюція 1905 – 1907 рр. На Україні. 7

    V. Столипінська аграрна реформа на Україні. 9
    VI. Українська політична думка у XIX- на початку XX ст. 10
    VI. I Відродження національної свідомості. 10
    VI. II. Масонство в Україні 12
    VI. III. Декабристи. 13
    VI. IV. Кирило-Мефодіївське товариство 14
    VI. ІV. Народництво. 15

VI. V. Ліберально-демократичний напрям у суспільно-політичному русі 16 VI. VI. Соціал-демократичні ідеї в Україні 17

    VI. VII. Український консерватизм. 18
    VI. VIII. Націократія 19

VI. IX. Суспільно-політичний рух на західноукраїнських землях. 20 VI. X. Формування політичних партій 21

VII. Трагедія Першої світової війни: причини, характер, головні воєнні дії на території України 23

    Література 26
    I. Територіально-адміністративний устрій та населення

Протягом майже 150 років від кінця XVIII до початку XX ст. українці перебували під владою двох імперій: 80% населення підлягали російським імператорамїх називали малоросами) і 20% населяли імперію Габсбургів (їх називали русинами). У 1796 р. царський уряд Росії замість намісництв створив в Україні губернії із звичайною для інших губерній Росії системою управління. На початку XIX ст. було 9 губерній: Чернігівська, Полтавська, Харківська, Київська, Подільська, Волинська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська. Губернії поділялися на повіти. Для посилення своєї влади царський уряд будував систему управління за військовим зразком. Існували генерал-губернаторства: Малоросійське, Новоросійське-Бессарабське та Київське. На чолі губернаторств стояли військові генерал-губернатори, які користувалися майже необмеженою владою. Реформування адміністративної системи країни мало на меті посилити владу центру, ліквідувати національні особливості та русифікувати неросійське населення. Цей процес супроводжувався ростом бюрократизації, ключові позиції в адміністрації займали переважно російські чиновники.

Нова система управління мала згубні наслідки для найстаріших міст України, більшість з яких користувалася магдебурзьким правом. У 1835р. Київ останнім втратив самоврядування, і більшість міст перейшла в підпорядкування губернській адміністрації.

З 1817 р. голова департаменту військових справ Олексій Аракчеєв запровадив в Україні військові поселення. Близько 500 тис. солдат будували поселення на зразок військових таборів, у яких все життя регламентувалось (дозвіл на шлюб, право мати дітей тощо). На Україні існувало біля 20 таких поселень. Протягом XIX ст. внаслідок природного приросту й швидкої колонізації малозаселених районів Півдня зростає населення України. У 1795 р. у Східній Україні мешкало 8, 2 млн. чоловік, а у 1858— 13, 5 млн. Особливо швидко зростало населення Степової України та Новоросії. Західноукраїнські землі перебували під владою Австрійської монархії. Східна Галичина мала назву Королівство Галіції і Лодомерії і поділялася на 19 округів, якими керували призначені австрійським урядом старости. Адміністрацію“королівства”очолював губернатор, якого призначав імператор. Імператор дозволив обирати в Галичині становий сейм, у якому засідали представники магнатів, шляхти і вищого духовенства. Містами управляли магістрати, до кожного з яких входили бургомістр, віце-бургомістр і радники, що призначалися урядом. Вцілому західноукраїнські землі займали територію 70 тис. кв. км, на яких на початку XIX ст. проживало 3, 5 млн. чоловік, а у 1897 р. — б млн.

ІІ. Криза феодальних відносин. Буржуазні реформи 60—70-х років XIX ст. У першій половині XIX ст. вУкраїні відбувався швидкий розклад феодально-кріпосницької системи і формувався новий більш прогресивний капіталістичний уклад. Хід економічного розвитку підтвердив, що виробничі відносини між поміщиками і кріпаками вступили в стадію кризи: товарно-грошові відносини швидко проникали в поміщицькі господарства, або руйнуючи їх, або змушуючи пристосовуватися до нових умов.

Середньовічна промисловість почала переростати в індустріальну. Купецький капітал набував чіткого буржуазного вигляду, а підприємцям-капіталістам належала головна роль у руйнуванні старих і встановленні нових буржуазних відносин. З метою пристосувати самодержавний лад Російської імперії до потреб капіталістичного розвитку були проведені буржуазні реформи. У 1855 р. в промові перед московськими дворянами Олександр II заявив, що краще скасувати кріпацтво згори, ніж чекати, доки кріпаки скасують його знизу. Реформи торкнулися різних напрямів суспільно-політичного життя. Проте основне місце серед низки заходів займала селянська реформа, яка і скасувала кріпосне право в Російській імперії. Щодо причин скасування кріпосного права, то вчені не мають єдиної узгодженої точки зору на них. Деякі дослідники наголошують саме на економічних причинах, підкреслюючи, що відкриття чорноморських портів і участь у світовій торгівлі зробили ще більш помітними недоліки кріпацької праці— тобто кріпацтво, перш за все не виправдовувало себе економічно. Інші дослідники вважають, що селянські невдоволення й виступи спровокували дії уряду. Французькі історики схильні підкреслювати роль у реформах ліберальної інтелігенції, яка піддавала кріпацтво моральному осуду. Англійські вчені називають основною причиною скасування кріпосного права економічне відставання від Заходу, а також прагнення модернізувати армію. У будь-якому разі поразка у Кримській війні стала детонатором необхідності зміни існуючого становища. Умови звільнення селян були викладені у “Положеннях 19 лютого”, які складалися з Маніфесту 19 лютого 1861 р. та 19 окремих законодавчих актів, у яких визначалося правове становище селянства. Ці документи вирішували основні питання, пов'язані із скасуванням кріпосного права: ліквідація особистої залежності селян від поміщиків, їх особисте звільнення і створення органів селянського самоуправління; наділення селян землею і визначення за неї повинностей; викуп селянських наділів.

Згідно із законоположеннями звільнення селян від кріпацтва мало відбутися поетапно, протягом двох років. Селяни діставали у власність землю, на якій раніше працювали в поміщиків, за певний викуп, і мали сплачувати його протягом 20 років. Розмір наділів встановлювався залежно від якості землі й характеру господарства на кожну душу. Наприклад, для губерній Південної України передбачався єдиний так званий указний наділ, який становив від 3 до 6, 5 десятин на душу. Ціла категорія “дворових”селян, які у свій час були відірвані від хліборобства і допомогали поміщикам у господарстві, зовсім не одержали ніякої землі й повинні були записатися до міщанського стану. Хоча офіційно реформа покликана була полегшити долю селян, провадилась вона з максимальним урахуванням поміщицьких інтересів. Проте до цілковитого обезземелення селян справа не дійшла:

більшість поміщиків розуміла, що краще прив'язати селянина до клаптика землі, з тим щоб потім його експлуатувати як наймита із земельним наділом. Услід за селянською реформою було проведено ряд інших реформ щодо найважливіших питань державного устрою Російської імперії, які так чи інакше стосувалися українських земель.

У 1864 р. була проведена земська реформа, яка передбачала створення земських установ для управління місцевими справами —торгівлею, шкільною освітою, охороною здоров'я, поштою, шляхами. Делегати до земств мали обиратися з трьох груп населення: великих землевласників, міського населення і селян. Створювалися земські управи, які діяли під наглядом губернаторів. Вводився земський податок.

В цьому ж році розпочалася судова реформа. Суди стали незалежними органами, мали засідати відкрито і розглядати позиції обох сторін, вводилася адвокатура.

Міською реформою 1870 р. створювалися виборні органи місцевого самоврядування —міські думи, що відали подібними до земств справами. Міські думи стають осередками ліберально-демократичного руху.

Реформа шкільництвавідкрила більший доступ до освіти для нижчих верств населення (включаючи університети). Були удосконалені програми навчання, надана більша автономія університетам, послаблено цензуру.

З 1874 р. військова повинністьпоширювалася на всі верстви суспільства, скорочувалася тривалість служби з 25 до 6 років, вводився ряд правил звільнення від військової повинності. Таким чином, реформи 60—70-х років, проведені царизмом, намагалися пристосувати існуючий суспільно-політичний устрій до потреб капіталістичного господарства. Було введено деякі елементи буржуазної державності: створено виборні представницькі установи місцевого адміністративного управління, виборні органи суду, встановлені більш гнучкі форми фінансового контролю і цензури, закріплені принципи всезагальності в комплектуванні армії тощо. Особливості економічного розвитку України у другій половині XIXст. полягали у високих темпах та рівні розвитку при господарській диференціації окремих районів, високому рівні концентрації виробництва на великих підприємствах, великій залежності від іноземного капіталу тощо.

ІІІ. Соціально-економічний і політичний розвиток на початку XX століття. XX століття стало принципово новим періодом в історії України. На початку нового століття світова капіталістична система перейшла до нової стадії—монополістичного капіталізму (імперіалізму), що істотно змінило структуру промисловості. На цей час Україна стала другим за значенням промисловим регіоном Російської імперії. Основна промисловість її створилася буквально за ТО років бурхливого розвитку у 90-х роках XIX ст.

Склалися великі промислові райони —Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний. Нікопольський марганцевий та Південно-Західний цукровий. У 1900 р. в Україні зосереджувалося 69, 5'% загальної мперського видобутку кам'яного вугілля, 57, 2% залізної руди, 51, 8% виплавки чавуну, 58% сталі. Тут розміщувалося понад п'яту частину підприємств, вартість продукції яких становила 17, 5% усіх по країні19.

Але якщо видобувні галузі розвивалися швидко їв 1913 р. давали 70% видобутку сировини всієї імперії, то у виробництві готової продукції Україна залежала від Росії. Вцілому економічний прогрес України багато в чому відбувався швидше, ніж у центрі країни. Проте господарська політика уряду була здебільшого несприятливою для інтересів України, позбавляючи її через політику ціноутворення капіталу і прибутків.

Промисловість виникла переважно в акціонерній формі, що полегшувало її монополізацію. На початку XX ст. розпочався процес інтеграції галузей виробництва, утворення монополій. У 1902 р. створено могутній синдикат“Продамет”(Товариство для продажу виробів російських металургійних заводів), який поширив свій вплив на галузеві підприємства не тільки України, а й Польщі, ЦентральноїРосії, Уралу, Сибіру. У 1904 р. утворено синдикат “Прод вугілля”, що діяв на Донбасі. Підвищення попиту на сільськогосподарську техніку прискорило процес монополізації цієї галузі виробництва. У 1907 р. відбулося злиття трьох найбільших фірм півдня Росії з капіталом у 1, 5 млн. крб. Через кілька років цей синдикат об'єднав 18 найбільших фірм і зосередив у своїх руках 73% виробництва сільськогосподарської техніки.

Великі операції ці монополії здійснювали через Київську біржу, Харківську кам'яновугільну і залізоторговельну біржі.

Розвиток промисловості зумовлював піднесення банківської справи, виникло чимало банків різного профілю. Відбувалося перетворення банків як посередників у всесильних монополістів капіталу, створювалися банкові монополії. Провідну роль у зрощуванні промислового і банківського капіталу відігравАзовсько-Донський монопольний банк. Це свідчило про виникнення в Україні фінансового капіталу, типової форми імперіалізму.

Посилювалося в цей час проникнення іноземного капіталу в Україну. Частка іноземного капіталу у 1900 р. в промисловості України досягла 80—90%. З розвитком капіталізму змінюється соціально-класова структура суспільства. Індустріалізація і урбанізація дуже слабо позначилися на українцях, які у більшості своїй залишалися селянами. У 1897 р. в містах проживало 16% українського населення. Загальна кількість промислових робітників України становила 7% робочої сили.

Робітники-українці були зайняті здебільшого у сільському господарстві, у цукровій промисловості та на залізничному транспорті. Становище робітників було тяжким. Закон 1897 р. встановлював тривалість робочого дня для чоловіків 11, 5 години, для жінок і підлітків— 8 годин. Платню часто видавали продуктами, накладали досить високі штрафи. Світова економічна криза 1900—1903 рр. негативно позначилася на економіці України, особливо вразивши підприємства металургійної та вугільної промисловості.

Капіталізм все глибше проникав і в сільське господарство. Проте розвиток нових виробничих відносин гальмувався численними пережитками феодально-кріпосницької системи. Головною проблемою залишалося велике поміщицьке землеволодіння. У 1905 р. із 41, 8 млн. десятин земельної площі України (без Криму) близько 10, 3 млн. десятин належало 31, 3 тис. поміщиків. Майже 3 млн. десятин було у державних установ, церкви, купецтва, духовенства та іноземців. І на 3, 1 млн. селянських дворів припадало 25, 5 млн. десятин землі. В цей же час в Україні з юридичної точки зору селянина вважали напівперсоною: він не міг розпоряджатися землею, не міг пересуватися по країні (бо потрібен був паспорт), до 1904 р. зберігалося покарання різками.

Панування поміщицького землеволодіння, малоземелля селян, їхнє політичне безправ'я стримували прогресивний розвиток країни і породжували питання політичного переустрою.

    IV. Ревлюція 1905 – 1907 рр. На Україні.

У січні 1905 р. в Росії спалахнула революція, яка тривала більше двох років, була породжена невирішеністю земельного питання, погіршенням матеріального становища всіх людей (через поразку у російсько-японській війні), феодально-кріпосницькою господарською системою, відсутністю демократичних прав і свобод та національним гнобленням.

Революція охопила і Україну. За січень-березень 1905 р. відбулося біля 200 страйків робітників, селянський рух охопив 64% повітів, вибухнули повстання у війську: бунт на панцернику“Потьомкін”, повстання на крейсері “Очаків”під проводом лейтенанта П. Шмідта, збройний виступ саперних батальйонів у Києві на чолі з підпоручиком Б. Жаданівським.

У ході революції виникли ради робітничих депутатів —загальні збори делегатів від страйкуючих підприємств, які мали метою керівництво страйками. Як органи влади їх розглядали тільки більшовики. Ради відігравали організуючу роль в революції, їхня популярність була зумовлена соціальною загостреністю ситуації та відсутністю в країні елементів демократії.

За характером революція була народною, в ній взяли участь різні соціальні верстви—пролетарі, селяни, підприємці, дрібна буржуазія, інтелігенція та різні політичні партії. Одним із головних досягнень революції стало запровадження у Російській імперії парламентаризму. Революція підірвала самодержавство, як тип влади, що був пережитком кріпосницької епохи. Маніфест 17 жовтня 1905 р. “Про удосконалення державного порядку” запроваджував новий орган —Державну думу, як форму парламентаризму, магістрального шляху політичної еволюції розвинутих країн. Дума наділялася законодавчими правами, стверджувався принцип: закони не матимуть сили без схвалення Думою. Та насправді влада Думи виявилася ефемерною, її права обмежувалися. Спочатку вийшов указ про відповідальність Ради Міністрів і міністрів тільки перед царем. У“Положенні” від 20 лютого 1906 р. вищою палатою визнавалася Державна Рада, яка мала право “вето”на законопроекти Думи. У квітні 1906 р. було прийнято виборчий закон, за яким і обирали першу Думу. Вибори до Думи відіграли важливу роль у політичному житті України, яка заявила про свої окремі вимоги і права. Від України було обрано 102 депутати. У першій Думі була сформована українська Парламентська громада чисельністю 44 чоловіки. Очолив фракцію адвокат і громадський діяч із Чернігова І. Шраг. Громада мала і власний друкований орган“Український вісник”. Українська громада в першій Думі лобіювала аграрне і національне питання. М. Грушевський склав декларацію (проект засад автономії), що її мав виголосити голова Громади. Проте не встигли, бо на 72-й день існування Дума була розпущена царем. У Думі другого скликання також була сформована українська фракція, яка ставила своїм завданням домогтися автономії України, місцевого самоврядування, введення української мови для навчання у школі, створення кафедр української мови, літератури та історії в університетах. Проте і друга Дума проіснувала досить недовгий термін. У Думах третього та четвертого скликань української Громади не створювали, хоча т. зв. українське питання піднімалося. У 1913 р. на засіданні четвертої Думи виступив Г. Петровський з доповіддю“Про національне питання”, яка викликала протести не лише з боку чорносотенців, а й лібералів. Стало ясно, що в умовах царської Росії вирішити питання автономії України неможливо. Одним із найважливіших і найгостріших питань революції 1905—1907 рр. було аграрне питання. Різні суспільні угрупування і політичні партії пропонували свій шлях вирішення цієї проблеми. Представники лівого радикального напряму були впевнені, що зробити це можна лише насильницьким знищенням поміщицького землеволодіння. Але у питанні про те, що треба робити далі із землею, думки їхні розходилися. Більшовики вважали за необхідне провести націоналізацію землі. Меншовики наполягали на муніципалізації, цю саму думку поділяли і УСДРП та УДП. А есери та трудовики пропонували встановити“трудову норму”. Ліберали наполягали на викупі землі у поміщіків за “справедливу”(не ринкову) ціну, а потім передачу її в оренду або продаж селянам на виплату через банк.

Уряд мав власну програму, суть якої —збереження поміщицького землеволодіння. Прийнята в ході революції аграрна реформа одержала назву“столипінської”, за прізвищем прем'єр-міністра Росії П. Столипіна.

    V. Столипінська аграрна реформа на Україні.

Вона мала на меті прискорити розвиток сільського господарства та створити на селі міцний прошарок заможних селян, які б були опозицією соціалістичним ідеям.

Реформа складалася із трьох частин: примусове зруйнування общини, насадження хуторів та відрубів; фінансова підтримка селян через Селянський земельний банк (створений у 1883 р. , перше відділення мав у Полтавській губернії); переселення селян на східні окраїни.

Головне гальмо у розвитку сільського господарства Столипін вбачав у “общині”, до якої були прикріплені селяни і контроль якої тяжів над ними. Селянин не міг покинути общини, не міг продати землю, якою користувався, тому що вона належала общині. Общинне існування не давало можливості застосовувати ліпші засоби виробництва, впроваджувати кращі сівозміни, користуватися сільськогосподарськими машинами, штучними добривами тощо. Ще гірші наслідки спричинила община для України, де населення було звичне до індивідуального господарства, до хуторів. Саме тому в Україні аграрна реформа мала найбільший успіх, і число селян, які до 1 січня 1916 р. закріпили землю в індивідуальну власність, було найбільшим (наприклад, на Правоережжі —понад 50%). Проте аграрна реформа викликала вороже ставлення як з боку великих землевласників, які боялися втратити робітників, так і з боку соціалістів різних напрямів, які розуміли, що реформа ліквідує сільський пролетаріат. В Україні лише поодинокі землевласники поставилися до реформи прихильно— Харитоненко, Терещенко, Чикаленко, Журавський. Столипінська аграрна реформа відкрила можливості переселення селян на вільні землі поза Уралом. Діставши землю у власність і продавши її, селяни масово переселялися до Азії, правда, багато хто з них, розорившись, повернувся назад, не знайшовши відповідних умов для життя.

Разом з тим, треба зазначити, що ця реформа дала відчутний поштовх розвитку сільського господарства та аграрного капіталізму, прискорився агротехнічний прогрес—раціональне використання землі, перехід від трипілля до багатопільної системи, спеціалізація Правобережжя, Лівобережжя та Півдня. Реформа вплинула на розвиток фермерських господарств, проте мала негативні наслідки У соціальному плані.

    VI. Українська політична думка у XIX- на початку XX ст.
    VI. I Відродження національної свідомості.

У XIX столітті в Україні, як і по всій Європі спостерігався різноманітний, захоплюючий і широкий розквіт нових ідей. Але найбільш важливою концепцією, що її висунуто в цей час, була концепція національної свідомості, бо з усвідомленням національної належності прийшли ідеї та питання, які ми вирішуємо сьогодні.

Українське національне відродження мало свої витоки з одного боку в історичній традиції, а з другого—в пробудженні усвідомлення своєї народності. Як свідчать українські історичні джерела, національне відродження почалося в кінці XVIII століття як антитеза тяжкому політичному й соціально-економічному становищу та занепаду культури, в якому опинився в той час український народ. Колишня козацька старшина, доводячи свої права на“російське” дворянство, звертається до царя з петиціями, підкріплюючи свої претензії історичними доказами. На грунті станових дворянських інтересів виникає цілий рух, який спирається на історичні традиції й усі свої домагання будує на історично-правних доказах. Боротьба за визнання прав на дворянство за нащадками всіх категорій козацької старшини затяглася на декілька десятиліть, але свій внесок у справу відновлення українських історичних традицій зробила. Вона привернула інтерес до рідної історії й привела до дослідження цієї історії. В процесі становлення українознавства як науки можна виокремити три етапи: збирання історичних документів, фольклору, старожитностей; відродження національної мови, активне впровадження її в літературу, освіту, театр; створення політичних організацій, одним із завдань яких була пропаганда національної незалежності.

У 1798 р. в Петербурзі з'являються одночасно дві книжки. Одна — “Записки о Малороссіи” — маленька енциклопедія відомостей про Україну, написана Яковом Маркевичем, що відкрила собою низку видань, присвячених українській історії та етнографії. Друга— “Енеїда” Івана Котляревського, яка дала початок новій українській літературі. Над вивченням української історії працювали Дмитро Бантиш-Каменський, Олекса Мартос, Василь Полетика, Максим берлінський та ін. Вони поклали початок науковому дослідженню жраїнської старовини й популяризували знання рідної минувшиниcеред широких кіл українського громадянства. Нова українська Щдітература, в тісному зв'язку з історичними та етнографічними сту-Цдіями, відкрила освіченому громадянству зовсім новий світ українсь-Щоого життя. Відтепер поняття“нація” включало весь народ (а не лише Ігорішні кола суспільства), а потяття “батьківщина” охопило всі землі, населені цим народом. Окремо необхідно зупинитися на “Історії Русів”, яка з'явилася Наприкінці XVIII- на початку XIX ст. і поширювалася у рукописних "Цеписках. Лише в 1846 р. вперше була надрукована, її можливимиавторами вчені вважають Григорія і Василя Полетиків, Григорія Кониського та ін. “Вічною книгою незалежності українського народу”, назвав її М. Костомаров. Важко відшукати в історії твір, який мав би такий величезний вплив на цілі покоління українського громадянства. “Історія Русів”є по суті політичним трактатом, в якому автор, оперуючи фактами, приводить власну концепцію історії України, пов'язуючи початок етногенезу українського народу із сарматськими племенами і доводячи, що тільки Україна була прямою спадкоємицею Київської Русі. Цей твір пробуджував глибокі патріотичні почуття, гордість за-своїх предків—шляхетних гетьманів, славних козацьких ватажків. Не зважаючи на значні фактологічні неточності, національно-визвольна спрямованість зумовила широку популярність“Історії Русів”, яка започаткувала пробудження ідеї національної самобутності українського народу за допомогою наукового й полемічного методів.

    VI. II. Масонство в Україні

З пожвавленням національного руху активізувалась діяльність масонських організацій так званих“вільних мулярів”, занесених до Росіїнаприкінці XVIII ст. із Швеції та Англії. Поряд із завданням Духовного самовдосконалення масони прагнули вдосконалити суспільство, зробити його корисним для всіх. Такі плани масонів Вступали у протиріччя з устроєм країни, з поділом населення на нерівноправні стани, а отже, об'єктивно були опозиційними царизму.

З 1817 р. в Одесі почала діяти масонська ложа “Понт Евксинсь-кий”на чолі з першою особою краю генерал-губернатором графом Олександром Ланжероном. До цієї ложі входило понад 70 членів— військові, чиновники, поміщики. Друга одеська ложа “Три царства природи” крім національного питання обговорювала і політичні справи. Проте більш чітке національне забарвлення мала київська масонська ложа “З'єднаних слов'ян” (1818—1822), основним завданням якої була пропаганда ідеї національного визволення слов'янських народів, які страждали під владою Російської та Австро-Угорської імперій.

Полтавська масонська ложа “Любов до істини” (1818—1819) основний наголос робила на національні проблеми України. До цієї ложі входили М. Новиков, (. Котляревський, С. Кочубей, Г. Тарнавський. Олександр І закрив ложу особистим указом.

У 20-х роках XIX ст. в Україні виникають таємні політичні товариства, як! використовують досвід масонських організацій. Найбільш впливовим було Малоросійське таємне товариство на чолі з предво-дителем дворянства Переяславського повіту Полтавської губернії Василем Лукашевичем, якій поділяв ідеї французької революції. Метою товариства було здобути незалежність Україні, відмінити кріпацтво і встановити європейські форми державного устрою. VI. III. Декабристи.

Вітчизняна війна 1812 р. підштовхнула частину офіцерського корпусу російської армії до перебудови управління державою за західноєвропейським зразком. Політична змова, яка виникла серед офіцерів в кінці царювання Олександра І, відома в історії під назвою руху декабристів, мала свої організації й в Україні, де членами були офіцери-українці і місцеві поміщики. Серед змовників не було єдності щодо методів досягнення поставленої мети, внутрішнього устрою майбутньої держави і ставлення до національних окраїн. В той час як північні організації, головним чином центральний комітет у Петербурзі під проводом полковника Пестеля, відзначалися духом централізму й не зважали на національні особливості різних народів російської імперії, південні організації ставили ідеалом майбутнього устрою Росії федерацію й висували на порядок дня національне питання.

3 цього погляду заслуговує на особливу увагу товариство “Об'єднаних слов'ян”, яке сформувалося у 1825 р. у Новограді-Во-Ліинському. Це товариство ставило собі за головну мету увільнення |всіх слов'ян від абсолютизму, знищення національних автономій і сполучення всіх слов'янських народів в одному федеративному союзі. Малося на увазі докладно означити кордони кожної держави, запровадити у всіх народів демократичну парламентську форму правління, скласти конгрес для управління справами цілого союзу. Кожній окремій державі мала бути дана повна свобода і незалежність у вирішенні її внутрішніх справ. Був серед гасел товариства і виклик кріпацтву— “не бажай мати раба, коли не хочеш сам рабом бути”. Після повстання 14 грудня 1825 р. у Петербурзі 28 грудня відбулося повстання в Україні, де під Васильковом збунтувався піхотний полк загітований декабристами. Обидва повстання були погано підготовлені і закінчилися поразкою. Головна причина поразки повстання полягала у тому, що воно залишалося ізольованим і незрозумілим для народу. Наслідком невдачі повстання був розгром цілого руху.

    VI. IV. Кирило-Мефодіївське товариство

Хоча опозиційні настрої і не були знищені, але вони виявлялись вже в більш прихованих формах. Взагалі доба Миколи І (1825—1855) позначилася ідеологічною доктриною, що її висунув міністр освіти граф О. Уваров, — “самодержавство, православ'я, народність”. Вся держава була перетворена на слухняний централізований адміністративний апарат, на чолі якого стояв абсолютний монарх. Цей загальний терор ще тяжче відчувався в Україні, яка переживала систематичну русифікацію у всіх галузях життя. Попри все, реакційне правління Миколи І не в силах було припинити революційні рухи, що підсилювалися прагненням відновлення української державності.

На початку 40-х років у Києві група студентів та молодих викладачів створила нелегальний гурток, метою якого була боротьба проти кріпацтва та національне визволення українського народу. Тоді у Києві зібралося чимало української національне свідомої інтелігенції:

історик М. Костомаров, етнограф і письменник П. Куліш, історик права М. Гулак-Артемовський, етнограф П. Маркевич, учитель Полтавського кадетського корпусу В. Білозерський та ін. Символом товариства організатори обрали перстень з написом“Св. Кирило і Мефодій”на честь видатних слов'янських просвітителів. Програмні завдання товариства викладені у двох документах— “Статуті” і “Книзі буття українського народу” (“Закон божий”), написаних М. Костомаровим. З усіх практичних намірів кирило-мефодіївців найактуальніший характер мала боротьба проти кріпацтва. Цю боротьбу вони мали проводити шляхом безупинної пропаганди в школі і в літературі, намагаючись виховати нове покоління дворян в антикріпацькому дусі. Одночасно вони вважали за потрібне негайно взятися за поширення просвіти серед народу, за видання популярних книжок тощо. У братстві не було єдності думок: Костомаров, Куліш стояли за поступові реформи, Шевченко та Гулак—за організацію збройного повстання і повалення царату. Але товариство не встигло здійснити свої наміри. Ініціатори організації ще не вийшли з кола теоретичних дискусій, коли на початку 1847 р. їх було заарештовано. Більшість з них заслано до різних міст Європейської Росії, а найгірша доля спіткала Шевченка, його віддали у солдати і вислали до Оренбурга без права писати і малювати. І хоч планам кирило-мефодіївців не судилося здійснитися, але їх ідеї не загинули марно... Боротьба за скасування кріпацтва стала гаслом української літератури.

Наприкінці 50-х років українська передова інтелігенція почала скупчуватися у Петербурзі, оскільки тут режим був дещо м'якший і колишні кирило-мефодіївці, звільнені після заслання, осіли у північній столиці. Коштом українських поміщиків Тарновського і Ґалаґана було засновано друкарню і розпочато видання творів українських письменників. У 1861 р. за редакцією Білозерського вийшов у світ часопис“Основа”, що був присвячений громадським та літературним справам. В місячнику було надруковано ряд статей, присвячених основним проблемам української ідеології, доводилась окремішність української культури та світогляду. VI. ІV. Народництво.

В українській політичній думці XIX— початку XX ст. варто виділити декілька напрямів: народницький (основними представниками якого були М. Максимович, М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевсь-кий, СШелухін), консервативний (В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський, І. Лисяк-Рудницький), націократичний (Д. Донцов, М. Сціборський, М. Міхновський), ліберальний (М. Драгоманов, Подолинський) та соціал-демократичний (І. Франко, М. Галаган, |. Юркевич). Головною рисою народництва була не тільки ідеалізація селянст-ЩіВ, а й переконання, що тільки селяни та рядові козаки були й зали-Іціаються носіями української нації. Усі інші стани, були впевнені народники, втратили свою етнічну ідентичність, а тому необхідно наблизитись до народу, вивчати його звичаї, мову, фольклор. Народники наголошували на тезі про те, що змінюються політичні, культурні і побутові форми, але народ вічний.

Народники бачили національне відродження в тому, щоб всі верстви населення перейняли інтереси та ідеали селянства. Але поки селяни перебували у кріпацькій неволі, енергія українскихнародників була звернута на те, щоб підготувати уми до скасування кріпацтва, щоб переконати уряд і громадянство в необхідності ліквідації кріпацтва. Народники працювали і над тим, щоб підготувати літературу для ''Ціароду, розвинути народну українську мову до такого рівня, щоб вона могла стати знаряддям просвіти і науки. Вже з 1859 р. почина-ється рух за створення“недільних шкіл”, що були призначені для "ремісничої молоді, міщанства, взагалі всіх неграмотних. Учителями "були здебільшого студенти та гімназисти старших класів. Поява цих шкіл викликала велике піднесення в громадянстві, тоді ж надруковано Цілий ряд підручників для початкового навчання, між іншими“Буквар "южноруський” Т. Шевченка та “Граматика”П. Куліша. Серед молодої інтелігенції, що брала участь у роботі недільних цікіл Києва, сформувалася організація, яка отримала назву Громада. початку Громада не мала точно визначених організаційних форм, програми. ЇЇ діяльність проявлялась у зборах, дискусіях, роодинокі громадівці вели освітню роботу. Пізніше Громада почала розробляти свою ідеологію—український народ є окремою нацією, „уожен свідомий українець має віддавати всі свої сили для розвитку . Самосвідомості народу, проголошувалася солідарність з політичними та соціальними ідеалами прогресивної російської інтелігенції. На рубежі 50-бО-х років XIX ст. почався вже масовий громадівсь-кий рух, названий владою“українофільством”. Одну з течій у Цьому русі представляли т. зв. хлопомани, що безмежно були віддані ідеї служіння українському народові. Ідеологом хлопоманів був В. Антонович, котрий представляв ту частину полонізованої української шляхти, що зберегла генетичну пам'ять про своє походження, славне минуле України. Погляди Антоновича активно підтримували Т. Рильський, К. Михальчук, Б. Познанський.

Громади за своїм складом не були однорідними. Більшість їхніх членів займала помірковані позиції і не бажала втручатися у політичні справи, частина дотримувалася радикальних, іноді й революційних поглядів.

VI. V. Ліберально-демократичний напрям у суспільно-політичному русі Фундатором українського лібералізму можна вважати Михайла Драгоманова, ідеї якого являли собою суміш ліберально-демократичних, соціалістичних та українських патріотичних елементів. У драгоманівському світогляді найвищий суспільний ідеал—повна ліквідація авторитарних і примусових засад у суспільному житті. У його поглядах органічно поєдналися патріотизм і космополітизм, “всесвітня правда” для мислителя—цінність більш вища, ніж патріотизм. Проте саме М. Драгоманов порушує питання про перетворення українства на політичний рух. Він вважав, що в Україні неможливо бути чесним демократом, не будучи українським патріотом. Але крайні вияви українського націоналізму Драгоманов піддав нищівній критиці. У збірнику “Громада”, який він видавав разом з Подолинським, були остаточно сформульовані ідеї федералізму як справедливого суспільного устрою українського народу. Вчений виокремлював два суспільно-історичних аспекти федералізму: громадівський соціалізм (федерація вільних громад) і федерацію автономних земств і країв (головна умова політичних і соціально-економічних перетворень). У реалізації цих принципів він вбачав торжество ідеалів гуманізму й інтернаціоналізму, свободи і рівноправності всіх народів, вільного розвитку освіти і культури, дружби між людьми різного етнічного походження. Тільки у спілці з іншим слов'янством Драгоманов вбачав можливість національного визволення українського народу. Виїхавши за кордон, вчений зосередив навколо себе широке коло представників лібералізму та переніс акцент своєї політичної діяльності на західно-український національно-визвольний рух.

    VI. VI. Соціал-демократичні ідеї в Україні

Соціал-демократична політична думка —це своєрідна комбінація різних елементів політичної демократії, соціальної справедливості, загальних гуманістичних принципів. Турбота про соціально-економічний інтерес знедолених людей, боротьба за політичні і культурні права поєднувалася зі спробами вирішити національне питання. Причому національна справа стосовно самих засад соціалізму вважалася справою другорядною, бо, на їх думку, національна незалежність не може бути надійно забезпечена, доки організований робітничий рух, широкі маси селянства не сприйматимуть національні інтереси робітників як свої власні.

Одним із представників цієї течії в Україні був І. Франко, який поступово відійшов від федералістичної концепції свого вчителя—М. Драгоманова і став одним із перших ідеологів незалежної української демократичної держави.

У 1875 р. в Одесі було засновано перший в Україні Південноросійський Союз Робітників, який прагнув об'єднати робітництво для повалення політичного і економічного ладу. Це був перший союз, що поставив метою політичний переворот. Союз поширював соціал-демократичні гасла, що заміняли гасла національні, існував він недовго.

    VI. VII. Український консерватизм.

Носіями ідей консерватизму в Україні були шляхетські кола та вище духовенство. Згодом з'являється“ліберальний консерватизм”, представники якого, не протиставляли себе поступові та перебували на позиціях конституційної свободи, вони наголошували на необхідності авторитету, порядку й дисципліни в суспільному житті, вірили у творчу місію традиційних установ (монархія, церква, еліта), і тому обстоювали ідею інтеграції сучасного нового з органічно створеним історією минулим. Консервативні сили — у другій половині XIX ст. це були українські землевласники —докладали зусиль в інституті земського самоврядування. Вони не мали чіткої політичної програми і їхня ідеологія простежується лише як тенденція. Об'єднувало їх перш за все критичне ставлення до ліберально-демократичних засад суспільноголаду, визнання домінуючої ролі держави у суспільно-політичному житті.

Українські консерватори протиставляли російському тоталітаризму тип європейського ліберального консерватизму в контексті українських національних щляхетсько-гетьманських традицій. Українські дідичі Г. Галаган, В. Тарновський, Г. Милорадович, пізніше В. Липинсь-кий та П. Дорошенко намагалися зберегти рідну мову, батьківську віру, звичаї та обряди, а головне— традиційні форми родинного й громадського життя. Різна доля консервативної ідеології на українських землях, що перебували під Австрією і в Російській імперії, була обумовлена тим, що під тиском реакційної політики царського уряду, з одного боку, й під натиском українського соціального радикалізму, з другого—українським консервативним діячам не залишалося нічого іншого, крім переходу на позиції російського реакційного консерватизму (правда, вони не втрачали відчуття свого українського походження та територіального патріотизму). Галицький же консерватизм тривалий час був у центрі національного життя підавстрійських українців. Українські консерватори, поєднуючи українську національну ідею з державницькою, вважали, що перша тільки тоді спроможна оживити собою українську етнографічну масу, якщо вона закликає до повного національного визволення і на“місце рабського служіння чужим державним організаціям ставить завдання створення власної держави”23.

    VI. VIII. Націократія

Націократичний напрям в українській політичній думці є найбільш багатим на різні концепції, погляди, ідеї. Його основою є багатомірний, виключно складний і суперечливий феномен, а також об'єктивний історичний процес, що розвивається за своїми власними законами. Цей феномен— націоналізм.

В українській політичній термінології в другій половині XIX ст. поняття “націоналізм”пов'язувалося з активною національною свідомістю та патріотизмом, але згодом стало застосовуватися у вужчому значенні. Перед Першою світовою війною його розуміли здебільшого як самостійництво і лише у 20-х роках XX ст. виникла ідеологічна течія, що дістала назву “націоналістичної” та оформилася в організований політичний рух. Націоналізм як політична ідеологія є менш визначеним, ніж консерватизм або лібералізм. Залежно від того, яке філософське підґрунтя взяте за основу ідеології, вчені розрізняють демократичний, ліберальний, інтегральний, реформаційний націоналізм та націокра-тизм. Під націократизмом будемо розуміти політичне самовизначення нації в окремій державі. Саме цю мету ставили перед українським народом М. Міхновський, Д. Донцов, Ю. Липа та інші націократи, обґрунтовуючи для України концепцію національної держави і право національного самовизначення, досліджували історію національно-визвольного руху і давніх демократичних традицій.

Якщо у Західній Європі націоналізм як політична ідеологія відігравав провідну роль у період становлення національних держав, то український націоналізм своїм корінням сягає лише кінця XIX століття, коли з'являється нова генерація молодих політичних діячів, що називали себе “національне свідомими українцями” і вимагали національних прав, політичних свобод і соціальної справедливості. Основоположником українського націоналістичного руху був Микола Міхновський, який ще у 1900 р. писав: “.... Державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність єсть національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин”24.

Проте перед Першою світовою війною націоналізм не став головною політичною силою і не охопив широких народних мас.

VI. IX. Суспільно-політичний рух на західноукраїнських землях. Окремо слід зупинитися на характеристиці суспільно-політичного руху в Галичині, Буковині та Закарпатті. Українцт західних земель терпіли тяжкий гніт сусідніх народів—угорського, польського, румунського, а Австрія нічого не робила, щоб їх захистити. З іншого боку, протягом всього XIX ст. українці змушені були вести боротьбу проти денаціоналізуючого москвофільства, прихильники якого доводили, що галичани, буковинці та закарпатські українці належать до російського народу.

Справжнє національне відродження на західно-українських землях починається у 20-х роках XIX ст. У центрі його стояла“Руська трійця” —Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків ["словацький, усі вихованці Львівської духовної семінарії. У 1832 р. вони згуртували навколо себе однодумців, котрі ставили собі за мету розгорнути культурно-освітню діяльність. Основне джерело відновлення історичної пам'яті українців “Руська трійця”вбачала в історії. З цією метою вони зображували козацтво як символ національно-визвольної боротьби народу.

На базі своїх фольклорних записів та публіцистичних творів члени “Руської трійці” видали у Будапешті збірку “Русалка Дністрова”, в якій було вміщено народні пісні, думи, перекази, історичні документи, що розкривали не тільки героїчне минуле українського народу, а й проголошували необхідність возз'єднання всіх українських земель. Вихід цього альманаху був викликом демократичної молоді державній і клерикальній реакції, своєрідним протестом проти денаціоналізації. Влада конфіскувала майже всі примірники книжки і знищила тираж, а автори були притягнуті до судової відповідальності й зазнали переслідувань. Українське громадянство на західних землях здебільшого було консервативне, почувало вдячність до австрійського уряду і трималося подалі від ліберальних ідей. Серед деяких представників старшого покоління, які хоч і любили свою Галицьку Русь, але не бачили можливості на піднесення її власними силами, все більше вкорінювалася думка, що єдиний порятунок для тої Русі— опертися на могутню Росію. У цих поглядах їх зміцнювали зв'язки з російськими вченими слов'янофільського напряму, які присилали їм російські книжки й твердили про єдність усіх слов'янських племен.

Це був початок т. зв. москвофільства в Галичині, що корінився у зневірі у власні сили й захопленні примарою великої й потужної Росії. Позицію москвофілів нібито підтверджували факти історії— створювалося враження про велику, непереможну силу Росії. У 1866 р. на шпальтах часопису “Слово”було заявлено, що українців як нації не існує, що є єдиний великий російський народ від Карпат до Камчатки і єдина російська мова.

Проти москвофільського табору старої інтелігенції виступила група молодих діячів—учителі, письменники, правники, котрі називали себе народовцями. За зразком громаді вського руху вони організовували у Львівському університеті та в середніх школах свої громади, які збиралм бібліотечки, влаштовували концерти тощо. Це

були таємні організації, які мали на меті подолати вузький провінціалізм і привчити західних українців почувати себе частиною великого українського народу.

    VI. X. Формування політичних партій

Наприкінці XIX— на початку XX ст. відбувається політизація національного руху —починають створюватися політичні партії. У 1880 р. під впливом М. Драгоманова постала Українська радикальна партія, в якій плідно працювали І. Франко та М. Павлик. Своєю метою партія проголосила боротьбу за інтереси селянства. Партії вдалося ввести своїх представників до австрійського парламенту. У 1899 р. праве крило Радикальної партії об'єдналося з народниками і утворило Національно-демократичну партію, яка перебрала на себе провід у політичному житті, її очолили спочатку Ю. Романчук, пізніше—К. Левицький, обидва були депутатами австрійського парламенту. В своїй програмі партія проголосила необхідність об'єднання всіх українських земель в одній державі. Ліве крило Національно-демократичної партії утворило нову—Українську соціал-демократич-ну партію, метою якої стало створення вільної Української Республіки.

На підросійській Україні також розпочався процес творення політичних партій. На зборах студентських громад у Харкові на початку XX ст. утворилася Революційна українська партія (РУП), яка з 1905 р. стала Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП). До складу партії увійшлид. антонович, В. Винничен-ко, С. Петлюра. Чисельність партії на весну 1907 р. становила 3 тис. членів. Партія вимагала автономії України з окремими представницькими зборами (сеймом), повалення революційним пролетаріатом царського режиму й скликання Народної ради.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6


© 2008
Полное или частичном использовании материалов
запрещено.