РУБРИКИ

История Украины

 РЕКОМЕНДУЕМ

Главная

Историческая личность

История

Искусство

Литература

Москвоведение краеведение

Авиация и космонавтика

Административное право

Арбитражный процесс

Архитектура

Эргономика

Этика

Языковедение

Инвестиции

Иностранные языки

Информатика

История

Кибернетика

Коммуникации и связь

Косметология

ПОДПИСАТЬСЯ

Рассылка рефератов

ПОИСК

История Украины

диктувався вимогами і законами ринкового господарства. Мабуть, найбільш

негативним були наслідки поразки революції у політичній сфері.

Встановлювався надзвичайний стан, суворо заборонялися демонстрації,

мітинги, збори. По всій країні діяли військові трибунали. У підпілля пішли

політичні організації. Посилилися репресії проти українства. Заборонялося

викладання українською мовою в освітніх закладах, українські громади та

клуби, більшість організацій «Просвіти» були ліквідовані. Така ж доля

спіткала практично всі основні українські періодичні видання. Натомість за

широкої підтримки влади бурхливу діяльність розгорнули шовіністичні

організації, зокрема «Клуб русских националистов», заснований у Києві в

1908 р.

Широкого розголосу набула «справа Бейліса» — судовий процес, організований

у Києві в 1913 р. над євреєм, котрий звинувачувався у ритуальному вбивстві

православної дитини. Чорносотенна преса здійняла шалену антисемітську

кампанію. Відчайдушні зусилля робилися міністерствами юстиції та внутрішніх

справ, аби засудити невинну людину. Проте на захист Бейліса виступили

демократична громадськість, прогресивна інтелігенція, письменники, зокрема

В. Короленко. Врешті-решт суд вимушений був виправдати Бейліса.

Після поразки революції 1905— 1907 рр. серед певної частини правлячої

верхівки визрівало розуміння того, що політика репресій і заборон може

стати на заваді подальшого розвитку країни, що необхідні реформи, котрі б

динамізували процес капіталістичного розвитку. Ініціатором таких змін став

голова уряду П. Столипін. Він запропонував провести в Росії аграрну

реформу, яка мала розв'язати не лише економічні, а й гострі політичні

проблеми. П. Столипін прагнув створити міцну верству заможних селян. З цією

метою було прийнято кілька законодавчих актів. Закон, прийнятий Думою 9

листопада 1909 р., давав право сільській громаді переходити на хутори. В

Україні тоді не існувало общинного землекористування, але було так зване

подвірне землеволодіння, тобто земля вважалася власністю великої родини, її

не можна було продавати чи ділити. Новий закон дозволяв кожному вийти з

подвірного господарства і стати власником своєї землі. Головне гальмо в

розвитку сільського господарства П. Столипін убачав саме в «общині», до

якої були, мов ланцюгом, прикуті селяни і контроль якої постійно тяжів над

ними. Селянин не міг покинути її, не міг продати землю, бо вона належала

общині. Ця система мала й інші серйозні вади. Вона, зокрема, не давала

можливості застосування передових методів господарювання. В політичному

плані община, на думку ініціаторів реформи, була формою зрівнялівки, що

вела село до ще більшого зубожіння, створюючи підґрунтя для соціального

невдоволення. Община негативно впливала на сільське господарство усіх

регіонів імперії, але до ще гірших наслідків спричинялася вона для України,

де населення було більш звичне до індивідуального господарства, до хуторів.

Тільки угіддя, ліси та сіножаті залишалися після столипінської реформи у

спільному володінні. Законодавчі акти, прийняті Думою з питань аграрної

реформи, не тільки проголошували, а й значною мірою гарантували право

селянина на власну землю. Зокрема, селяни могли брати кредити в Селянському

поземельному банку для облаштування господарства. Передбачалися піднесення

агрикультури, реорганізація місцевого самоуправління, запровадження

загальної початкової освіти та інші заходи.

Програма реформ, започаткована П. Столипіним, мала бути реалізована

протягом 20 років. Доля, однак, розпорядилася по-іншому. У 1911 р. під час

відвідин Київського оперного театру П. Столипін був убитий терористом.

Проти реформи повели боротьбу реакційні сили як правого, так і

ліворадикального гатунку. І все ж зміни в житті села відбувалися. Що

стосується України, то тут реформа П. Столипіна мала чи не найбільший

успіх. На хутори переселилася майже половина селянських господарств.

Кількість українських селян, які до 1 січня 1916 р. закріпили землю в

індивідуальну власність, була найбільшою в імперії.

В Україні, як і загалом в Росії, аграрна реформа викликала вороже ставлення

з боку великих землевласників, які боялися втратити робітників, та

соціалістів, котрі вважали, що реформа призведе до ліквідації сільського

пролетаріату. Лише окремі землевласники (Харитоненко, Терещенко, Чикаленко,

Журавський) поставилися до неї прихильно. До цього слід додати й те, що у

проведенні реформи уряд припустився значних помилок, найсерйознішою з яких

були надто високі ціни, які мали сплачувати селяни за поміщицькі землі. Це

активізувало процес соціального розмежування на селі, що в свою чергу

посилювало позиції ліворадикальних, промарксистських партій та угруповань.

Активну допомогу селянам надавали земства: будували елеватори,

організовували збут збіжжя за кордон, для незаможних селян влаштовували

кустарні промисли. Чималу підтримку селу надавали кооперативні заклади,

підтримувані державними банками та земствами. Вклади селян до сільських

банків по всій імперії за 20 років зросли з 300 мли крб. до 2 млрд.

Кооперативний рух розгортався дуже швидко: у 1913 р. на Київщині було 900,

на Поділлі — 600 споживчих товариств. Розгортанню цього руху сприяла

активна діяльність В. Доманицького, В. Садовського та ін. Виходив

спеціальний часопис — «Наша кооперація».

Складовою частиною аграрної реформи було також заохочення переселень на

вільні землі в Сибіру й на Далекому Сході. Найбільше число переселенців в

імперії дали саме українські губернії. Всього з України під час проведення

реформи переселилися близько 1 млн осіб. Проте в організації цього руху

виявилося чимало серйозних вад. Не знайшовши відповідних умов для життя,

майже чверть переселенців вимушені були повертатися назад. Чимало селян

ішли в міста, на заводи й фабрики. За рахунок цього ринок праці значно

зріс, а робоча сила стала дешевою.

Починаючи з 1910 р. економіка імперії вступає в період зростання. В Україні

з 1910 по 1913 р. видобуток вугілля підвищився в півтора, залізної руди — у

два рази. Ще більше зростає частка України в загальноросійському

промисловому виробництві — до 25%.

Як зазначалося, після поразки революції 1905— 1907 рр. український

визвольний рух опинився в складному становищі. Розпадається Українська

радикально-демократична партія. У 1909 р. припиняє своє існування «Спілка».

Разом із тим частина діячів Української соціал-демократичної партії,

зокрема С. Петлюра, В. Садовський, беруть участь у створенні міжпартійного

політичного блоку — Товариства українських поступовців (ТУП). Активними

діячами Товариства були М. Грушевський, С. Єфремов, В. Винниченко, Є.

Чикаленко, Д. Дорошенко, Л. Старицька-Черняхівська та ін. Найближчим своїм

завданням ТУП вважало українізацію освіти, громадських установ, суду й

церкви. Політичну лінію Товариства проводила газета «Рада». Значна увага

приділялася відстоюванню українських інтересів у Державній Думі. Найбільш

реакційна за своїм складом 3-тя Державна Дума відхилила питання про

українську мову навчання в початкових школах, а також про вживання

української мови в судах. У 1913 р., коли була скликана 4-та Дума, ТУП у

своїх домаганнях заручилося підтримкою фракцій трудовиків та кадетів. Проте

консервативна більшість Думи і на цей раз заблокувала ці питання, хоча тоді

ж латишам, естонцям, татарам та деяким іншим народам було дозволено

заснувати школи з національною мовою викладання.

Утиски з боку царського уряду продовжувалися й надалі. У 1914 р. уряд

заборонив святкування дня народження Т. Шевченка. Це викликало хвилю

протестів по всій Україні. Слова обурення пролунали навіть у Державній

Думі. Тут вперше розгорнулася гостра дискусія з українського питання, і це

справило велике враження не тільки в Думі, а й поза її межами. Незважаючи

на репресії з боку влади, українське студентство у березні 1914 р. вийшло

на маніфестацію під жовто-блакитними прапорами. Поступово український

національний рух набирав нових сил. Але цей процес на певний час припинила

Перша світова війна.

39. Україна в першій світовій війні

Війна почалася 1 серпня 1914 р. Вона стала для Європи першим жахливим

досвідом сучасного ведення воєнних дій. Про катастрофічні наслідки цього

конфлікту свідчать хоча б такі дані: країни, які раніше чи пізніше взяли

участь у війні, мобілізували 65 млн солдатів, з яких 10 млн загинуло і 12

млн було поранено. Жертви серед цивільного населення були майже такими ж.

Головною причиною Першої світової війни було прагнення імперіалістичних

держав загарбницькими методами задовольнити свої інтереси. Проте для

Німеччини, Османської та Австро-Угорської імперій, тобто так званих

Центральних держав, а також Російської імперії, яка разом з Англією,

Францією та Сполученими Штатами входила до Антанти, війна, зрештою, багато

в чому стала шляхом до самознищення.

Серед загарбницьких планів, плеканих державами-учасницями війни, не останнє

місце відводилося Україні. Росія прагнула захопити землі Галичини,

Буковини, Закарпаття під прикриттям ідеї «об'єднання всіх руських земель».

Австро-Угорщина претендувала на Поділля та Волинь. Найбільш далекосяжні

плани щодо України мала кайзерівська Німеччина, котра прагнула реалізувати

свою давню мету — створення під її зверхністю Пангерманського союзу, в

якому Україна мала стати частиною майбутнього німецького протекторату.

З початком війни серед українських політиків стався розкол. Більшість

західноукраїнців вирішили взяти бік Австро-Угорщини. В серпні 1914 р. у

Львові було засновано Головну Українську Раду — міжпартійний блок за участю

радикальної, соціал-демократичної та національно-демократичної партій. Раду

очолив К. Левицький. Розпочалося формування українських військових

підрозділів. 2,5 тис. добровольців склали Український легіон січових

стрільців. Він брав участь у воєнних діях в районі Стрия та на інших

ділянках фронту. Більшість учасників українських військових формувань були

членами організацій «Січ», «Сокіл», «Пласт».

Одночасно зі створенням ГУР з ініціативи Д. Донцова, В. Дорошенка, О.

Скоропис-Йолтуховського, М. Меленевського та інших у Львові постав Союз

визволення України (СВУ). 1 вересня 1914 р. «Вісник СВУ» надрукував

політичну програму, яка передбачала створення самостійної Української

держави з конституційною монархією, демократичним устроєм, свободою для

всіх національностей, самостійною українською церквою. Для досягнення цієї

мети Союз вважав за доцільне співробітництво з Німеччиною та Австро-

Угорщиною.

На початку вересня 1914 р. російська армія окупувала значну частину Східної

Галичини. Це був важкий удар по українцях цього краю. Австро-угорське

командування повірило в провокаційні чутки, розповсюджувані польською

адміністрацією провінції, про «таємні симпатії українців до росіян»,

унаслідок чого відступаючі габсбурзькі війська вдалися до переслідувань

українців, яких постраждали тисячі.

Царський уряд швидко дав зрозуміти, що не вважає Східну Галичину тимчасовим

завоюванням, називаючи її не інакше, як «давньою російською землею», котра

тепер «назавжди возз'єднується з матір'ю-Росією». Було закрито всі

українські культурні установи, кооперативи та періодичні видання. Вводилося

обмеження на вживання української мови й робилися спроби впровадити у

школах російську мову.

Що ж стосується Наддніпрянської України, то газета «Рада», що виражала

лінію Товариства українських поступовців, закликала українців до захисту

Російської держави. На цих же позиціях тоді стояв і С. Петлюра. Важко

сказати, чи це була його тактика, чи тверде переконання, але декларації

вірності владі не врятували український рух від нових ударів. «Просвіту»

було закрито. Заборонялося друкувати будь-що українською мовою. Професор М.

Грушевський, який повернувся з Австрії до Києва, був заарештований і

засланий до Симбірська, Казані і зрештою до Москви, де він пробув до

революції 1917 р.

З метою підтримки російської армії був створений Комітет Південно-Західного

фронту Всеросійського союзу земств і міст, у складі якого працювали відомі

діячі українського руху А. Ніковський, Д. Дорошенко та ін. У 1916 р. С.

Петлюру було призначено помічником уповноваженого цього Союзу на Західному

фронті.

Чим далі йшла війна, тим більшими були її жертви — як військові, так і

цивільні. Трагедія українців полягала в тому, що вони, не маючи власної

держави, вимушені були перебувати по різні боки театру воєнних дій і

вбивати одне одного. Чи не єдиним позитивним моментом було те, що війна

виснажувала сили воюючих імперій, створюючи таким чином у перспективі нові

політичні можливості для поневолених Росією народів.

У 1915 р. становище на фронтах стало змінюватися. В квітні почався

контрнаступ німецьких і австро-угорських військ. Російська армія вдалася до

відступу. Патріотичний порив українців Наддніпрянщини поступово минав. Рада

РУП прийняла рішення про нейтралітет у воєнному протистоянні. Значна

частина українських соціал-демократів за участю В. Винниченка проводила

антивоєнну агітацію. Головна Українська Рада у світлі нової ситуації

виступила з заявою, в якій проголошувала своєю метою створення самостійної

Української держави з земель, які входили до складу Російської імперії; з

українських земель у складі Австро-Угорщини планувалося створити автономну

область.

У березні 1916 р. стався новий поворот подій. Унаслідок так званого

«Брусиловського прориву» російська армія зайняла Чернівці, Коломию, Луцьк

та інші міста цього регіону. Австро-угорські війська втратили близько 1 млн

вояків, 400 тис. потрапили у полон. Але на допомогу Австро-Угорщині прийшла

Німеччина. 5 листопада 1916 р. Відень і Берлін остаточно домовилися про

створення Польської держави. Для українців це означало б неможливість

реалізації їхніх планів створення власної держави.

За таких умов Головна Українська Рада на чолі з К. Левицьким

самоліквідувалась, а кермо політики перейшло до Є. Петрушевича, який повів

курс «орієнтації на власні сили». 30 травня 1917 р. він зробив в

австрійському парламенті заяву, що землі колишнього Галицько-Волинського

князівства є українськими землями, а відтак ніяким чином не можуть стати

частиною Польської держави. Продовжував діяльність Союз визволення України,

який розгорнув активну роботу в таборах для військовополонених. Із набраних

там солдатів та офіцерів були створені українські військові з'єднання —

Сірожупанна та Синьожупанна дивізії.

Кривава виснажлива війна викликала повсюдне зростання масового

невдоволення. Чимало страйків і заворушень в Російській імперії, де

наслідки війни були особливо тяжкими, проходили під гаслом «Геть війну».

Особливо багато їх було у промислових районах України. Керували цими

виступами переважно соціалістичні організації. Ці настрої не обминули й

фронт, де цілі полки відмовлялися воювати. Посилилася глибока економічна

криза, занепадало сільське господарство, падав життєвий рівень населення,

насамперед робітників і селян. Війна, прорахунки уряду, корумпованість і

неефективність влади, зростаюче зубожіння — все це до краю посилювало кризу

всього суспільства. Країна опинилася напередодні тотальної катастрофи.

40. Українська культура початку ХХ ст.

Розвиток української культури був невід'ємною складовою тих загальних

процесів, які проходили в країні. Ці процеси мали складний, неоднозначний

характер: досягнення супроводжувалися значними труднощами й перепонами, і

сфера культури, природно, не була винятком. З одного боку, на неї впливало

піднесення національно-визвольного, революційного руху, особливо в період

1905— 1907 рр., з іншого — шовіністична політика царської влади,

продовження русифікації та репресій. Найбільших масштабів цей курс набув

після придушення революції, в період реакції.

Слід також зазначити, що на початку XX ст. розрив у розвитку культури в

Україні поглибився: якщо невеликий прошарок суспільства виходив у цьому

плані на європейський рівень, то переважна більшість населення не була

знайома навіть з найвідомішими досягненнями національної культури. Рівень

письменності в Україні був нижчим від середнього для Європейської Росії

показника — 4—10% проти 20% у Московській та Петербурзькій губерніях.

Особливої шкоди русифікаторська політика завдавала освіті. Після поразки

революції в університетах було заборонено викладати українською мовою.

Влада не дозволяла брати на викладацьку роботу педагогів, які підозрювались

у «мазепинстві», «українському сепаратизмі». Переважна більшість «Просвіт»

була закрита.

Разом із тим, головним чином під впливом революційних подій 1905—1907 рр.,

у сфері культури і духовного життя поступово розвивалися й інші, позитивні

процеси. В деяких школах тимчасово запроваджується вивчення української

мови, викладання нею. Жінкам було дозволено вступати до вищих закладів у

якості вільних слухачок. У ряді українських міст створено вищі жіночі

курси. У 1908 р. в Києві засновано Фребелівський жіночий педагогічний

інститут. Значного поширення набули культурно-освітні заклади, особливо

Народні будинки. Вони мали бібліотеки, вечірні класи для дорослих, їдальні

тощо.

Українські вчені та інженери зробили чималий внесок у розвиток науки й

техніки. М. Курако розробив і реалізував проект доменної печі, що

відповідав кращим європейським зразкам. Д. Григорович сконструював перший у

світі гідролітак, І. Сікорський — перший багатомоторний літак. П. Нестеров

обгрунтував теорію вищого пілотажу і продемонстрував на практиці низку

нових прийомів, у тому числі «мертву петлю». Д. Заболотний уперше в світі

визначив ефективні методи боротьби з чумою. Вагомий доробок у галузі

української лінгвістики належить Б. Грінченку, авторові чотиритомного

«Словника української мови». Друкуються перші праці з національної історії

— «Історія України-Руси» М. Аркаса, «История украинского народа» О.

Єфименко та ін. Найвизначнішу роль у становленні й розвитку української

історичної науки відіграли в цей час роботи М. Грушевського — «Очерк

истории украинского народа», «Ілюстрована історія України». Багато років

учений присвятив праці над багатотомною «Історією України-Руси», яка стала

першим фундаментальним дослідженням української історії із стародавніх

часів до середини XVII ст. Плідно працювали в цей час також Д. Багалій, Д.

Яворницький, І. Лучицький, В. Барвінський та ін.

На початку XX ст., незважаючи на обмеження з боку влади, чималих успіхів

досягає українська література. Одним з найвидатніших творів цієї доби стала

поема І.Франка «Мойсей», сповнена глибокої віри в силу й непереможність

українського народу. Одним із вищих досягнень української прози вважається

повість М. Коцюбинського «Фата моргана». У 1903 р. вперше побачив світ

гостросоціальний роман Панаса Мирного та І. Білика «Пропаща сила» («Хіба

ревуть воли, як ясла повні»), який автори закінчили ще в 1875 р., але не

змогли видати в зв'язку з горезвісним Емським указом. Пафосом свободи й

непокори пройняті палкі твори Лесі Українки. Помітними постатями в

українській літературі були Я. Грабовський, М. Черемшина, Л. Мартович, А.

Тесленко, С. Васильченко та ін.

Долаючи заборони, розвивалося українське мистецтво. Неперевершений внесок в

національну музичну культуру зробив М. Лисенко. В 1904 р. він організував у

Києві музично-драматичну школу, яка готувала фахівців різних галузей

музичного мистецтва. Серед її вихованців — композитор К. Стеценко, співак

М. Микита, та ін. Всесвітньовизнаною співачкою стала С. Крушельницька, чий

неповторний голос ввійшов у світову скарбницю вокального мистецтва. В

українському театрі існувала ціла плеяда видатних митців — М.

Кропивницький, П. Саксаганський, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, М.

Заньковецька та ін. У 1907 р. М. Садовський створив у Києві перший

український стаціонарний театр, де здійснив постановку таких відомих

українських опер, як «Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка»,

«Різдвяна ніч», «Енеїда», «Роксолана» та ін. В образотворчому мистецтві

плідно працювали І. Труш, С. Васильківський, М, Самокиш, М. Пимоненко, О.

Мурашко та ін. Український живопис знаходив своїх шанувальників не лише в

Україні, а й далеко за її межами.

Таким чином, у період після революційної реакції українська культура не

тільки вижила, а й примножувала свої досягнення, сприяючи зміцненню

національної самосвідомості народу.

41. Проголошення УНР.

Після повалення царизму в Росії в лютому 1917 р. в країні встановилося

двовладдя: поряд з офіційним Тимчасовим урядом діяли Ради робітничих і

солдатських депутатів. В Україні виникли громадські ради й комітети, які

були місцевими органами Тимчасового уряду. 1 березня 1917 р. в Києві

створено громадський комітет, до якого ввійшли представники практично всіх

громадсько-політичних організацій, що діяли в місті. 4 березня постала Рада

об'єднаних громадських організацій і відбувся 1-й Український національний

конгрес, який передав політичну владу Центральній Раді. До її складу

ввійшли провідні діячі Товариства українських поступовців, представники

православного духовенства, українських соціал-демократичних, культурно-

просвітницьких та інших організацій. Головою Центральної Ради став визнаний

лідер національного відродження професор М. Грушевський. 6 квітня 1917 р. в

Києві почав роботу 2-й Український національний конгрес, на якому був

затверджений новий склад Центральної Ради на чолі з М. Грушевським. У

травні 1917 р. відбувся 1-й з'їзд представників українізованих військових

частин, який обрав Військовий Генеральний комітет на чолі з С. Петлюрою. 2-

й військовий з'їзд (червень того ж року) запропонував Центральній Раді

домогтися національної автономії України. Тоді ж у Києві відбувся 1-й

селянський з'їзд, котрий також висловився за автономію України і обрав Раду

селянських депутатів як складову частину Центральної Ради. Таким чином,

Центральна Рада, виражаючи інтереси широких кіл українського суспільства,

стала законним представницьким органом української демократії.

У травні 1917 р. відбулися переговори делегації ЦР із Тимчасовим урядом і

Петроградською Радою щодо офіційного визнання автономії України у складі

Росії. Тимчасовий уряд не визнав Центральну Раду як виразника волі

українського народу і відмовив в українській автономії. Тоді 10 червня 1917

р. ЦР оприлюднила свій І Універсал, в якому проголошувалась автономія

України, а Центральна Рада - найвищим органом держави. 15 червня було

створено перший за кілька століть український уряд — Генеральний

секретаріат — у складі восьми генеральних секретарів і генерального писаря.

Очолив його відомий письменник і громадський діяч В. Винниченко. Посаду

секретаря з військових справ посів С. Петлюра, з земельних справ — Б.

Мартос, із міжнаціональних — С.Єфремов. До компетенції останнього відомства

входили й питання, пов'язані з захистом українських інтересів за межами

держави. Тимчасовий уряд вимушений був піти на переговори з ЦР і визнати її

вищою крайовою владою Тимчасового уряду в Україні.

З липня 1917 р. було проголошено II Універсал Центральної Ради. В ньому

йшлося про скликання Всеросійських Установчих Зборів, які мають закріпити

автономію України, про невідокремлення від Росії, про поповнення складу

Центральної Ради і Генерального секретаріату представниками національних

меншин. Тобто цей Універсал можна розцінювати, з одного боку, як поступку

Тимчасовому урядові, а з іншого — як подальше наполягання на автономії

України. Водночас Центральна Рада прискорювала формування власних

військових сил. У жовтні в Чигирині відбувся з'їзд, який обрав отаманом

Вільного козацтва командира 1-го Українського корпусу генерала П.

Скоропадського.

Дальше погіршення соціально-економічного і військово-політичного становища

в Росії призвело до жовтневого перевороту, здійсненого більшовиками на чолі

з В. Ульяновим-Леніним. Тимчасовий уряд був повалений, лютнева революція

зазнала поразки. Владу захопили більшовики.

У Києві розпочалася боротьба між штабом Київського військового округу та

більшовицькими силами. Центральна Рада зайняла нейтральну позицію. 27

жовтня 1917 р. було прийнято Звернення Генерального секретаріату «До всіх

громадян України», а 7 листопада проголошено III Універсал. Так виникла

Українська Народна Республіка (УНР), яка не визнавала більшовицької влади.

Силою обставин Україна фактично відрізалась від Росії, і Центральній Раді

залишалося тільки відповідним актом зафіксувати це. Це й зробив III

Універсал. У ньому, зокрема, наголошувалося на тому, що, «не відділяючись

від Російської республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на

нашій землі, щоб уся Російська республіка стала федерацією рівних і вільних

народів». Право власності на землю поміщицьких та інших нетрудових

господарств скасовувалось, і земля оголошувалася власністю всього трудового

народу. Для робітників установлювався восьмигодинний робочий день.

Передбачалося скликання Українських Установчих Зборів.

У перший місяць після жовтня Центральна Рада користувалася в Україні

найбільшим впливом. Надалі, однак, ситуація ставала складнішою.

Посилювалася більшовицька агітація. Проголошена урядом програма політичних

та соціально-економічних перетворень здійснювалася повільно й непослідовно.

Соціальна база влади швидко звужувалась. Усе це створювало грунт для

приходу до влади більшовиків, вплив яких з огляду на зазначене зростав.

Поряд із цим посилювалися суперечності між більшовицькими й

антибільшовицькими силами в Україні. Назрівав гострий конфлікт, який тільки

чекав свого приводу, а їх знайшлося принаймні два.

По-перше, в Києві перебували деякі більшовицькі військові частини та

більшовицькі організації. Спочатку вони були більш-менш лояльні до

української влади, але згодом стали активно агітувати проти неї. Відтак

уряд приймає рішення про роззброєння цих частин і вислання їх за межі

України. Другим приводом для боротьби з радянською Росією послугувалося

ставлення українського уряду до антибільшовицьки налаштованих донських

козаків. Для повернення з фронтів додому вони мали найкоротший шлях — через

Україну. Українська влада зайняла нейтральну позицію. Тоді більшовики

поставили ультиматум українському урядові, вимагаючи визнання ним

радянської влади й недопущення на територію України згаданих військових

частин. У відповідь на це Генеральний секретаріат приймає рішення про

припинення постачання хліба до Росії та про організацію власної грошової

системи. Отож намір УНР боротися за відстоювання національних інтересів

призвів до війни з радянською Росією.

Ще раз наголосимо: проблема для України полягала в тому, що внаслідок

дальшого погіршення соціально-економічного становища і антиукраїнської

агітації більшовиків уряд УНР втрачав свій вплив на маси. В той же час

вплив більшовиків невпинно зростав. На І Всеукраїнському з'їзді Рад у

грудні 1917 р. було проголошено створення Української Радянської

Республіки. В основному це віддзеркалювало інтереси русифікованої частини

насамперед робітничого класу. Українське село загалом залишалося

нейтральним, вичікуючи, яка влада візьме гору.

Таким чином, на кінець 1917 р. в Україні склалася своєрідна ситуація: на

частину її території поширювалася влада ЦР, на іншу частину — радянсько-

більшовицька влада, нав'язана Росією. В такій обстановці, в січні 1918 р.,

було скликано чергову сесію Центральної Ради, на розгляд якої виносилися

питання про землю і про самостійність Української держави. Есери, які після

кризи уряду отримали в ньому більшість, прагнучи зберегти вплив на

селянство, провели закон про соціалізацію землі. Що ж до самостійності

України, то її проголошення диктувалося самим ходом подій: Україна

перебувала у стані війни з радянською Росією. IV Універсал, оприлюднений 22

січня 1918 р., зафіксував, що «віднині Українська Народна Республіка стає

самостійною, від нікого не залежною, вільною, суверенною державою

українського народу». Урядові УНР доручалося почати мирні переговори. Земля

до початку весняних робіт мала бути передана селянам. Рефреном IV

Універсалу була ідея незалежності та самостійності України.

Проте домогтися цього Центральній Раді не вдалося. Загальна ситуація

ставала дедалі складнішою. Більшовицькі війська стрімко наближалися до

Києва. Через три дні після проголошення IV Універсалу останні військові

підрозділи уряду покидали Київ і направлялися до Житомира, куди вже

переїхали ЦР та уряд. У бою під Крутами героїчно загинули студенти й

учнівська молодь Києва, які виступили на захист Центральної Ради. 16 січня

1918 р. більшовики підняли повстання в Києві. Його центром став завод

«Арсенал». Січовим стрільцям та загонові Вільного козацтва вдалося

придушити цей виступ. Однак невдовзі, 26 січня, Київ був взятий радянськими

військами під орудою колишнього полковника царської армії М. Муравйова.

Внаслідок терору з боку нової влади в місті постраждало понад 5 тис. осіб.

42. Україна за Гетьманства П.Скоропадського

В листопаді 1917 р., після того як держави Антанти навіть не відповіли на

пропозицію про мирні переговори, Раднарком Росії розпочав їх з Німеччиною

та її союзниками. Переговори проходили в Брест-Литовську. Німеччина

запросила і представників Центральної Ради, делегацію якої очолив В.

Голубович.

Визнавши Україну самостійною державою, Німеччина 27 січня 1918 р. підписала

з нею окрему угоду, обіцявши разом зі своїми союзниками сприяти примиренню

Москви та Києва. Крім того, таємним договором з Австро-Угорщиною

передбачався поділ Галичини на українську та польську частини. Україна, зі

свого боку, зобов'язувалася до кінця літа 1918 р. поставити Німеччині та

Австро-Угорщині 1 млн тонн хліба та іншої продукції. Для забезпечення

необхідного порядку Німеччина та Австро-Угорщина обіцяли Україні військову

допомогу.

Через два місяці після брестських переговорів Україна була звільнена від

більшовицьких військ. Центральна Рада повернулася до Києва. Заможні селяни,

землевласники вимагали від влади визнання приватної власності на землю. Але

Центральна Рада, в якій досить сильними були соціалістичні та навіть

пробільшовицькі позиції, не бажала задовольнити ці вимоги. Голова

Генерального секретаріату В. Винниченко взагалі пропонував заарештувати

деяких членів уряду, проголосити Раду робітничих та селянських

депутатів і провести нові вибори до ЦР. Такою була ситуація в керівництві

Центральної Ради. Непорозуміння виникли також між українською та німецькою

сторонами у зв'язку з виконанням господарських зобов'язань, передбачених

договором між двома державами. Все це негативно впливало на

внутрішньополітичну ситуацію в Україні. Невдоволення владою ставало дедалі

сильнішим.

29 квітня 1918 р. в Києві зібрався Хліборобський конгрес, в роботі якого

взяли участь майже 8 тис. делегатів, переважно селян. Учасники конгресу

рішуче засуджували політику Центральної Ради, її соціалістичні

експерименти, вимагаючи поновлення приватної власності на землю та

утворення міцної державної влади у формі історичного гетьманату. Присутні

одноголосне обрали на гетьмана П. Скоропадського. Того ж дня в соборі св.

Софії єпископ Никодим миропомазав гетьмана. Отож Центральна Рада,

проіснувавши тринадцять з половиною місяців, припинила своє існування.

П. Скоропадський сконцентрував у своїх руках практично всю повноту влади,

розпустив Центральну Раду й ліквідував Українську Народну Республіку:

країна стала називатися Українською Державою. Гетьман оприлюднив два

програмних документи — «Грамоту до всього українського народу» і «Закони

про тимчасовий державний устрій України». У сфері соціальної політики

ставилося за мету поновити приватну власність на землю і передати її

колишнім володарям. Були зміцнені державний бюджет, українська валюта.

Відновилося міське й земське самоуправління.

Одним з найвизначніших досягнень гетьманату П. Скоропадського було

енергійне національно-культурне будівництво. За дуже короткий час і в дуже

складних умовах було відкрито майже 150 україномовних гімназій. У Києві та

Кам'янці-Подільському постали українські університети. Почали працювати

Українська Академія наук, національний архів, національна бібліотека. За

безпосередньої участі академіка А. Кримського в Києві діяв Близькосхідний

інститут. У жовтні 1918 р. засновано Київський інститут удосконалення

лікарів як лікувально-навчальний заклад професійної спілки лікарів міста.

Без перебільшення можна стверджувати, що жодна інша влада всього періоду

українських визвольних змагань не зробила в царині зовнішніх зносин

стільки, скільки зробив гетьманський уряд. Відносини з державами

Центрального блоку залишалися головним пріоритетом зовнішньої політики.

Разом із тим на відміну від Центральної Ради Українська Держава прагнула до

розбудови взаємин з радянською Росією, іншими новими державами, що виникли

на теренах імперії Романових. Здійснювалися кроки, спрямовані на

встановлення дружніх відносин із державами Антанти та нейтральними

європейськими країнами. 14 червня 1918 р. був прийнятий закон «Про

посольства 1 місії Української Держави». Новий закон від 6 листопада 1918

р. поширив дислокацію українських консульських установ на 22 країни та

окремі регіони. Що ж до дипломатичних зносин, то вони існували з 12

країнами Європи.

Характерною рисою кадрової політики гетьманату в цій сфері було те, що на

відміну від попереднього періоду вона була майже позбавлена ідеологізації,

вузькопартійного впливу. Основний акцент робився на професійній підготовці,

фаховому рівні, принциповості та патріотизмі працівників

зовнішньополітичного відомства Української Держави. Міністрами закордонних

справ Української Держави гетьмана П. Скоропадського були М. Василенко, Д.

Дорошенко, Г. Афанасьєв.

Європа і світ у цей період більше стали знати про Україну як незалежну,

самостійну гетьманську державу. Однак у самій Україні П.Скоропадський не

користувався таким авторитетом. Він не мав підтримки ні білогвардійських

сил, ні лідерів більшості українських політичних партій. Провідні держави

світу замість реальної допомоги українській справі, як правило,

обмежувалися риторикою.

Дедалі складнішою ставала внутрішня обстановка. Розколовся Союз хліборобів-

власників: менша його частина вимагала забезпечення незалежності України,

більша ж — виступала за федерацію з Росією. Активно діяли русофільські

партії. Наростало невдоволення залежністю гетьманського уряду від німців.

Основна маса селянства не підтримувала владу. Мало кому подобалася

орієнтація П.Скоропадського на білогвардійську Росію, на монархію. Все це

підготувало грунт практично для загальнонаціонального невдоволення.

І політичні опоненти гетьмана скористалися такою ситуацією. В. Винниченко і

С. Петлюра, керівники Української соціал-демократичної партії, заснували

опозиційний Український національний союз. Свою роль відіграли тут і

революційні події листопада 1918 р. в Німеччині, де була повалена монархія.

14 листопада 1918 р. політичні партії України створили в Києві верховний

орган республіки — Директорію — під проводом В. Винниченка та С. Петлюри.

Почалися дії проти гетьманських військ. 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський

залишив Київ.

Отже, поряд із серйозними помилками та прорахунками, про які вже йшлося,

гетьманська держава зробила й чимало корисного. Це стосується і економіки,

і науки, і культури, і зовнішніх зносин. Було встановлено українську

грошову систему, засновано банки. Чималі досягнення зроблені у сфері

підготовки національних кадрів. Дуже важливими були судові реформи.

Виключного розмаху досягла українська видавнича справа. І все це, не

забудьмо, відбулося в надзвичайно складних міжнародних і внутрішніх умовах

протягом семи з половиною місяців 1918 р.

42. Директорія Української народної республіки (грудень 1918 - листопад

1920).

19 грудня 1918 р. Директорія оголосила про відновлення Української Народної

Республіки. На Софійській площі відбулися молебень і військовий парад. 26

грудня створено уряд УНР під головуванням В. Чехівського, представника

УСДРП. Були відновлені закони УНР, зокрема закон про передання поміщицької

землі селянам без викупу. Вища законодавча влада відтепер належала

Трудовому конгресу — свого роду парламенту, сформованому з селян,

робітників та інтелігенції.

Загалом же становище після повалення гетьманської влади було складним.

Селяни, які складали основну масу армії, покидали її та поспішали ділити

поміщицьку землю. Вкрай несприятливим було й зовнішньополітичне оточення

України. Одеса була захоплена Антантою, на заході активізувалися поляки, на

півночі — більшовики, на південному сході — російська Добровольча армія.

Німецькі та австро-угорські війська, які згідно з договором мали захищати

Україну від більшовиків, неспроможні були робити це.

Справа погіршувалася ще й тим, що в уряді не було спільної політичної

лінії. Те, що перед тим об'єднувало членів уряду — боротьба проти гетьмана,

— поступово зникало, а інших мотивів практично не було. До того ж боротьба

з наслідками гетьманату інколи набирала форм, які не могли не викликати

протесту. Існувала, наприклад, ідея ліквідації Української Академії наук як

«витвору гетьманату». Декрети гетьманського уряду було анульовано. Права

участі в політичному житті країни нова влада позбавила не лише поміщиків та

капіталістів, а й професорів, адвокатів, лікарів, педагогів тощо.

Більшість керівництва Директорії стояла фактично на радянській або дуже

близькій до неї платформі, виступала за союз із більшовиками проти Антанти.

Це були В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал та ін. Інша частина на

чолі з С. Петлюрою орієнтувалася на спілку з Антантою проти більшовиків.

Незважаючи на договір, який було укладено між В. Винниченком і Д.

Мануїльським про спільну боротьбу проти німців та австрійців, що перебували

в Україні, а також на обіцянку X. Раковського і того ж Д. Мануїльського

визнати в Україні той лад, який буде встановлено новою українською владою,

більшовицький уряд Г. П'ятакова виступив зі звинуваченнями Директорії в

контрреволюційності. Невдовзі з півночі розгорнувся наступ Червоної армії

на Київ і Харків. Складність полягала в тому, що основу більшовицьких

військ становили українські частини, сформовані ще за гетьмана для оборони

від більшовиків — Богунська й Таращанська дивізії.

Отже, почалася війна УНР з РРФСР, офіційно оголошена 16 січня 1919 р. Ще

перед тим більшовики зайняли Харків, а 5 лютого вступили до Києва. Уряд

Директорії переїхав до Вінниці. Тут він перебував до весни 1919 р., коли

місто було захоплено Червоною армією. При цьому Директорія робила спроби

заручитися підтримкою Франції — за умови, що та здійснюватиме контроль над

економікою України протягом п'яти років. А радянські війська продовжували

наступ. З 20 червня 1919 р. столицею УНР стає Кам'янець-Подільський.

Реальної допомоги з боку Антанти, незважаючи на обіцянки, Директорія не

отримала, її сили танули. Почалися реорганізації уряду, що, однак, не

змінило ситуацію. Воєнні поразки й дипломатичні невдачі призвели до

роздроблення національно-визвольного руху. Україну охопив хаос.

Весною 1919 р. на Україну рушив ще один загарбник — Біла армія на чолі з

генералом Денікіним. У травні вона зайняла Донбас, у червні — Харків та

Катеринослав. Розпочався наступ російських військ на Київ і далі на

південь. 35-тисячна армія Директорії разом з 50-тисячною Українською

Галицькою армією розгорнули дії проти більшовиків. 30 серпня 1919 р.

радянські війська залишають Київ. Першою в місто ввійшла Галицька армія, за

нею — дені кінці, які на балконі Думи виставили російський прапор. З

денікінцями був підписаний договір, за яким українські війська зупинялися

на лінії Василькова. Але у вересні 1919 р. ситуація знову змінилася.

Денікін віддав наказ виступити проти українських військ. У відповідь на це

уряд УНР закликав народ до боротьби з денікінцями. Сили, однак, були

нерівними. Українська армія опинилася в «чотирикутнику смерті» — між

радянською Росією, Денікіним, Польщею та вороже налаштованими румунами.

Галицька армія підписала угоду з денікінцями. 4 грудня 1919 р. керівництво

УНР прийняло рішення про перехід до партизанських форм боротьби. 6 грудня

частина військ УНР вирушила у перший зимовий похід по тилах денікінців та

Червоної армії. В листопаді 1920 р. відбувся другий зимовий похід, що, як і

перший, не приніс істотних здобутків. Зазнала невдачі й спроба Петлюри

встановити спілку з Польщею (Варшавська угода від 26 квітня 1920 р.).

Залишки військ УНР перетнули кордон і були інтерновані польськими властями.

До Польщі переїхав і уряд УНР.

Москва робила все для того, щоб прибрати до рук Україну. Не обійшлося й без

«дипломатії». В. Ленін звернувся з листом до робітників та селян України з

приводу перемоги над Денікіним, в якому заявив, що незалежність України

визнана радянським урядом і комуністичною партією. Невдовзі стало ясно, що

то були лише слова, але на початок 1920 р., коли радянські війська зайняли

Донбас, українська визвольна боротьба вже була практично завершена.

18 березня 1921 р. був підписаний Ризький договір, за яким Польща визнавала

в Україні більшовицьку владу. Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне

Полісся відійшли до Польщі, Східна Волинь — до радянської Росії. Ризький

договір, крім того, заборонив перебування на території Польщі

антибільшовицьких організацій. Таким чином, Директорія, її уряд втратили

право легального існування в цій країні. Так трагічно закінчився один з

найбільш складних етапів боротьби за незалежну, суверенну Українську

державу.

43. Західноукраїнська народна республіка.

Унаслідок поразки у війні в жовтні 1918 р. Австро-Угорська імперія почала

розпадатися. Західні українці опинилися у становищі, подібному до того, в

якому перебували їхні співвітчизники на сході після нещодавнього падіння

Російської імперії.

18—19 жовтня 1918 р. у Львові відбувся з'їзд політичних і громадських

діячів українських земель Австро-Угорщини. Була створена Українська

Національна Рада (УНР), головним чином із депутатів австрійського

парламенту та крайових сеймів Галичини і Буковини. Вона ухвалила резолюцію

про майбутнє утворення на українських землях, що входили до складу Австро-

Угорської імперії, Української держави. Йшлося, отже, про об'єднання всіх

західноукраїнських земель. Група членів УНР 31 жовтня 1918 р. утворила

військову організацію на чолі з Д. Вітовським. Уранці 1 листопада 1918 р.

вони зайняли Львів. У зверненні до українського населення всієї Галичини

говорилося про утворення нової Української держави, в якій вся повнота

влади належить Українській Національній Раді.

Але в розвиток подій втрутилися поляки. 28 жовтня 1918 р. у Кракові була

створена ліквідаційна комісія, котра заявила про намір перебрати владу в

Галичині у свої руки. 1 листопада Головний польський штаб наказав

військовим частинам, які складалися з поляків, присягнути на вірність

Польщі. Ситуація у Львові, де перебували і українські, і польські

підрозділи, швидко загострювалась. Між ними сталися зіткнення. Почалися

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8


© 2008
Полное или частичном использовании материалов
запрещено.