История Украины

История Украины

організація, що поставила за мету об'єднати всіх українських діячів під

своєю орудою. Вона започаткувала видавництво «Вік», влаштовувала

Шевченківські свята тощо. Однак і ця організація приділяла головну увагу

питанням не політичним, а культурним.

Проте вимоги національно-політичного характеру посідали у суспільно-

політичному житті України дедалі значніше місце, поступово набираючи

загальноукраїнського масштабу. Галицькі українці, наприклад, створюють свої

організації, впроваджують українську мову в школах. Важливу роль у

формуванні національної свідомості та піднесенні культурно-освітнього рівня

народу відіграло створення у 1868 р. товариства «Просвіта».

Отже, другу половину XIX ст. і особливо його кінець можна оцінити як

важливий етап підготовки та збирання українських сил до боротьби за

незалежність, за українську державність.

30. Національна політика російського царизму щодо України

Незважаючи на переслідування й утиски з боку царського уряду, український

національний рух наприкінці 60-х років продовжував розвиватися. У

Петербурзі створюється і працює українська «Громада» за участю М.

Костомарова, В. Білозерського, Т. Шевченка, П. Куліша, виходить перший

український журнал «Основа». Студенти, молода інтелігенція Києва також

організовують громади, недільні школи для неписьменних. Національний рух

поширювався й на Полтавщині, Чернігівщині, Харківщині, Одещині. У другій

половині XIX ст. він був відомий під назвою українофільства.

Офіційна влада робила все для того, щоб придушити будь-які прояви

українського національного духу. У 1863 р. міністр внутрішніх справ П.

Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних

і особливо педагогічних публікацій. Малоросійською «говіркою» дозволялося

друкувати лише художні твори. Громади були розпущені. Припинив своє

існування часопис «Основа».

Валуєвський циркуляр завдав величезної шкоди розвиткові українського

національного руху. Лише на початку 70-х років унаслідок деякого

послаблення цензури В. Антонович зі своїми однодумцями відновлює роботу

громад, створивши «Стару громаду». Придбавши російськомовну газету

«Киевский телеграф», члени громади перетворюють її на свій друкований

орган. Через своїх симпатиків у Галичині громадівці почали використовувати

й україномовну пресу, зокрема часопис «Правда». З їхньої ініціативи у

Львові було створено Літературне товариство ім. Т.Г. Шевченка. Важливою

подією стало заснування 1873 р. в Києві відділу Російського географічного

товариства. Невдовзі, однак, переслідування з боку уряду посилилися.

Олександр II за висновками спеціальної комісії заборонив публікацію

українських книжок, використання української мови, викладання її у

початковій школі, заборонив діяльність громад. Усі ці поліцейські заходи

були зведені у спеціальному указі, який цар підписав у травні 1876 р. в м.

Емс (Німеччина).

Емський указ поклав край надіям українофілів на можливість культурницької

діяльності в умовах самодержавства. Особливо негативно це вплинуло на М.

Костомарова. В. Антонович і П. Житецький продовжували шукати компромісні

варіанти підтримання українського руху. Б. Грінченко і О. Кониський стояли

на позиціях радикальних реформ та боротьби з царатом, проте в них не було

конкретної програми дій.

Перейшовши на нелегальне становище, громадівці намагалися використати будь-

які можливості для розвитку національного руху, в тому числі шляхом

відкриття своїх представництв за кордоном. Саме з цією метою до Швейцарії

відбув М. Драгоманов. У Женеві він створив гурток у складі С.

Подолинського, М. Зібера, Д. Вовка, до яких згодом приєдналися Я. Шульгин

та М. Павлик. На кошти київської організації він починає видавати часопис

«Громада». Але оскільки це видання дедалі більше схилялося до соціального

радикалізму, київська громада, яка неухильно дотримувалася культурно-

освітньої орієнтації, з 1886 р. відмовилася фінансувати його.

Таким чином, національна політика царського уряду в другій половині XIX ст.

продовжувала в цілому залишатися реакційною, зокрема антиукраїнською за

своєю спрямованістю. Однак вона була неспроможна знищити в українському

народі прагнення до самовизначення, до вільного соціального та

національного розвитку. Попри політичну реакцію, переслідування, заборони й

заслання в українському суспільстві визрівали нові ідеї, насамперед у

середовищі передової інтелігенції, яка мріяла про визволення української

нації.

31. Польське повстання 1863-1864 рр. в Україні

Реформа 1861 р. не розв'язала найбільш гострих і невідкладних проблем

соціального та національного розвитку не тільки українського, а й усіх

народів Російської імперії. Одним із виявів цього стало польське повстання,

яке почалося у січні 1863 р. Підготовкою повстання керував Центральний

Національний Комітет, який мав тісні зв'язки з польською еміграцією в

Західній Європі, головним чином у Парижі. Повстанці ставили метою

звільнення Польщі з-під російської влади, відновлення Польської держави в

межах 1772 р., ліквідацію кріпацтва, скасування станів з їхніми привілеями.

Планувалося, що земля перейде у власність селян, а за її викуп платитиме

держава. До повстанців приєдналися офіцери російських полків, що

дислокувалися у Польщі. Повстання охопило також Литву, Білорусь,

Правобережну Україну. У Києві було організовано комітет, членами якого

стали чимало студентів Київського університету. Товариство «Земля і воля»,

створене 1862 р. у Петербурзі, розповсюджувало відозви на підтримку

повсталих. Допомагати полякам закликав у «Колоколі» О. Герцен.

Проте сили повсталих були обмежені — не більш як 20 тис. погано озброєних

вояків — і російська армія легко їх розбила. Не справдилися надії поляків і

на підтримку з боку українського селянства. Деякі з польських панів,

намагаючись привернути до себе українських селян, видавали їм так звані

«золоті грамоти», в яких проголошували, що саме вони, а не цар, дарували

селянам землю і свободу. Проте мало хто з українських селян приєднався до

повсталих, зате близько 300 тис. добровільно боролися з ними. Незважаючи на

це, російський уряд жорстоко переслідував не лише поляків, а й українців,

зокрема членів просвітницьких громад: влада розглядала рух громадівців як

продовження польського. У Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові та інших

містах пройшли арешти. Найактивніші учасники громад, у тому числі П.

Чубинський, О. Кониський, В. Лобода, були заслані на північ Росії. Що ж

стосується безпосередніх учасників польського повстання, то кара для них

була значно суворішою, ніж у 1831 р. Багато було страчено або заслано до

Сибіру.

32. Розвиток народницького руху в Україні

З середини 50-х ороків ХІХ ст. знову починає відроджуватись український

національний рух, активність якого знизилася після розгрому Кирило-

Мефодіївського братства. Його амністовані члени збираються у Петербурзі й

засновують українське видавництво, в якому побачили світ «Записки о Южной

Руси», «Чорна рада» П. Куліша, твори Т. Шевченка, Марка Вовчка та інших

українських авторів. У 1861 р. був отриманий дозвіл на видання місячника

«Основа» — першого в Російській імперії українського часопису.

Активізується національний рух і в самій Україні. Цьому сприяло зростання

загальної невдоволеності в умовах пореформеного часу. Зміни на краще

ставали дедалі примарнішими. В середовищі інтелігенції посилювалися

радикальні настрої. Починаючи з 60-х років в Україні з'являються народники

— ентузіасти культурно-просвітницької діяльності, які основним своїм

завданням вважали звільнення селян з кріпацької неволі, вивчення й

засвоєння народних звичаїв, мови, фольклору. Близькою до народників була

група так званих хлопоманів на чолі з В. Антоновичем, які були вихідцями з

правобережної польської шляхти і напередодні повстання 1863 р. розірвали

зв'язки з польським національним рухом. Як народники, так і хлопомани

ідеалізували селянство, однак перші були рішуче налаштовані на революційну

перебудову існуючого режиму.

Першу групу народників-революціонерів організував 1871 р. в Петербурзі М.

Чайковський. В Україні одна з таких перших груп була створена 1873 р. в

Одесі Ф. Волховським. Серед її членів був А. Желябов — український студент

із селянської родини, який стане згодом одним з найвидатніших

революціонерів Російської імперії. Незабаром у Києві виник гурток під

назвою «Київська громада», членами якого, зокрема, були майбутні відомі

борці проти царизму — В. Засулич, В. Дебогорій-Мокрієвич, Я. Стефанович.

Щодо мети — повалення царизму — всі ці групи були близькими, однак у них не

було спільної точки зору на методи й засоби боротьби.

Один із напрямів діяльності народників пов'язаний з ім'ям відомого

російського революціонера П. Лаврова. Він обстоював необхідність поступової

підготовки народу до революції за допомогою освіти й пропаганди. Інший

напрям уособлював відомий російський анархіст М. Бакунін. Він закликав до

радикальних дій, до здійснення насильницьких актів, які б спровокували

масові виступи народу. «Ходіння в народ» лавровців не мало скільки-небудь

серйозних наслідків: селяни відмовлялися мати справу з «чужинцями» з міста.

Щодо України, то тут «ходіння в народ» теж не набуло поширення.

Хоча цей рух загалом і зазнав невдачі, але його продовженням стали події,

що відбулися 1877 р., коли Я. Стефанович та його анархістська група, котра

базувалася в Києві, вдалися до спроби скористатися відданістю селян цареві,

сфабрикувавши «царські маніфести», в яких селянам наказувалося створити

таємні загони й повставати проти місцевих поміщиків і чиновників. Цю так

звану «Чигиринську змову» викрили, виявивши причетними до неї близько

тисячі селян.

Аналізуючи досвід «ходіння в народ», більшість народників почали

переглядати свої бунтарсько-анархічні методи і поступово доходили висновку

про те, що тільки політична боротьба здатна забезпечити перемогу над

самодержавством. Однак і тут не було цілковитої єдності у поглядах. Чимало

народників орієнтувалися на організацію терористичних актів. Постріл В.

Засулич у генерал-губернатора Петербурга Трепова в січні 1878 р.

започаткував цілу хвилю замахів на вищих чиновників царського уряду і на

самого імператора. Взимку 1877 р. у Києві почав діяти гурток В. Осинського,

члени якого здійснили низку терактів.

Незгоди між народниками щодо методів боротьби особливо загострилися в 1879

р. Частина народників, які обстоювали терористичну тактику, об'єдналася в

групу під назвою «Народна воля». Інші ж створили організацію «Чорний

переділ», яка виступала за мирне «вростання» народників у широкі верстви

населення. «Чорнопередільці» (Г. Плеханов, Л. Дейч, П. Аксельрод, В.

Засулич, М. Попов та ін.) згодом відмовилися від роботи на селі і

зосередили головну увагу на агітації серед робітників. У Києві

«чорнопередільці» створили «Південноросійський робітничий союз». Невдовзі

деякі з них емігрували за кордон, де Г. Плеханов заснував у Женеві

марксистську групу «Визволення праці».

«Народна воля» вступила в новий етап своєї діяльності. В ній склалася

військова організація, що налічувала кілька сотень офіцерів. В Україні

народовольські осередки виникли у Києві, Харкові, Одесі, Ніжині, Полтаві та

інших містах. У лютому 1878 р. в Києві було здійснено замах на товариша

прокурора Котляревського. У липні 1878 р. біля Харкова було зроблено спробу

визволити з ув'язнення Войнаровського, засудженого на «процесі 193-х».

Винесений народовольцями смертний вирок цареві Олександру II було виконано

1 березня 1881 р. Царський уряд перейшов у наступ. Відбулося кілька судових

процесів проти народовольців, і організація фактично припинила своє

існування.

Активну участь у діяльності народовольців брали українці. Серед них — Д.

Лизогуб, М. Кулябко-Корецький, І. Гашевський, М. Кибальчич, С. Перовська та

ін. Проте вони майже не цікавилися визвольною боротьбою українського

народу, не користувалися українською мовою. Новий цар Олександр III стратив

28-річного Миколу Кибальчича, який, до речі, за кілька днів до загибелі

розробив перший у світі проект реактивного космічного корабля.

Поряд із російським народницьким рухом існувала й окрема українська течія,

що мала свої особливості. Якщо, наприклад, російські народники намагалися

спиратися на «соціалістичні» нахили російського селянина, то українські

наголошували на індивідуалізмі українського. Українські народники мали на

меті насамперед культурницьку працю, яку вони розуміли як справу

національну. Під їхнім впливом перебували відомі історики О. Єфименко, О.

Левицький, письменники Панас Мирний, М. Коцюбинський, І. Карпенко-Карий, П.

Грабовський та ін. Останнього за участь у народницькому русі двічі

заарештовували, а в 1888 р. заслали до Сибіру. І. Франка, О. Терлецький, М.

Павлик та інші діячі українського руху сприяли поширенню творів народників

на галицьких землях. Мала місце спроба українських народників

організуватися в радикальну політичну організацію — «Братство тарасівців».

Ідеї українського національного розвитку в загальному народно-

демократичному русі 80— 90-х років послідовно обстоювали М. Левицький,

Б.Грінченко, Т.Осадчий. Однак народництво так і не стало ні масовим, ні

добре організованим, а отже й скільки-небудь серйозною силою визвольного

руху.

33. Національно-визвольний рух на Західноукраїнських землях у другій

половині ХІХ ст.

Важливою складовою українського національного руху були визвольні змагання

на західноукраїнських землях. У другій половині XIX ст. вони помітно

активізувалися. Провідну роль у цьому русі, як і раніше, відігравали

представники інтелігенції, переважно духовенства. Разом із тим, особливо

після придушення австрійським урядом та російськими військами повстання та

скасування конституції, тут виникло чимало серйозних проблем. Галицько-

українське громадянство перестало бути єдиним. Більша частина старшої за

віком консервативної інтелігенції натомість колишнього культурницького

москвофільства почала схилятися до закликів політичного характеру. Навіть

деякі видатні галицькі діячі, котрі раніше стояли на позиціях окремішності

українського народу, стали всіляко пропагувати ідею національно-культурної

єдності Галицької Русі з Великою Росією.

Але існувала й інша точка зору. Її носіями були так звані народовці -

представники молодої генерації українського національного руху, які рішуче

виступили проти консервативно-москвофільського табору. Величезний вплив на

формування національної свідомості молоді справляв приклад Наддніпрянщини.

«Кобзар» Т. Шевченка, твори П. Куліша, «Основа» та інші українські видання,

які діставалися Галичини, захоплювали молоду західноукраїнську

інтелігенцію, прилучаючи її до загальнонаціонального визвольного руху.

У 1867 р. за допомогою українців зі сходу у Львові було започатковано

часопис «Правда», в якому друкувалися твори П. Куліша, І. Нечуя-Левицького,

М. Драгоманова, Панаса Мирного та інших видатних діячів української

культури. Через рік народовці заснували товариство «Просвіта», яке видавало

популярні книжки, підручники, організовувало читальні для населення. Першим

головою Товариства став А. Вахнянин. «Просвіта» ініціювала створення

друкованого органу народовців «Діло», а також першої політичної організації

народовців.

У 1873 р. за сприяння меценатів із Наддніпрянщини у Львові постало

Літературне товариство ім. Т. Г. Шевченка, яке в 1892 р. було

реорганізоване в наукове. У товаристві працювали М. Грушевський, І. Франка,

В. Гнатюк, Ф. Вовк та ін. За період свого існування (до 1939 р.) воно

видало понад 1100 різноманітних наукових і літературних праць.

У 1885 р. представники консервативної інтелігенції, які остаточно перейшли

на службу російському царизмові, заснували свою політичну організацію —

«Народну Раду». Виникають у Галичині й перші політичні партії. У 1890 р.

під впливом М. Драгоманова з ініціативи І. Франка і М. Павлика тут була

заснована Русько-українська радикальна партія. Через дев'ять років вона

розпалася на Українську соціал-демократичну партію на чолі з прихильниками

марксизму М. Ганкевичем та Ю. Бачинським і Національно-демократичну партію,

засновану І. Франком і К. Левицьким.

Активізує свою роботу Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка під проводом

свого голови — М. Грушевського. Дуже важливим було те, що Товариство

об'єднувало зусилля вчених та діячів культури Галичини й Наддніпрянщини і

являло собою своєрідну академію наук українського народу. Велике значення з

огляду розвитку українського руху мав також заснований 1898 р. М.

Грушевським та І. Франком загальноукраїнський часопис «Літературно-науковий

вісник».

Отже, другу половину — кінець XIX ст. можна оцінити як період піднесення

національно-визвольного руху, посилення позицій та ролі тих суспільно-

політичних сил, котрі чітко виступали за всеукраїнське єднання на принципах

визнання незалежності й української державності.

34. Українська культура другої половини ХІХ ст.

Поступ української культури в цей період, як і життєдіяльність тогочасного

суспільства загалом, мав складний, суперечливий характер. Царський уряд

усіляко перешкоджав розвиткові української культури, зокрема не допускаючи

її у навчальні заклади, театри, державні установи.

Школа в Наддніпрянській Україні — від початкової до вищої — слугувала

знаряддям русифікації. Цьому сприяла і загальна військова повинність,

введена з 1872 р., бо українців засилали на службу переважно за межами

України.

Придушена у рідному краї, українська література була змушена шукати

притулку в іншому місці, головним чином у Галичині, де на початку 60-х

років пожвавився національний рух. Українці гуртувалися в товариства,

влаштовували збори й віча, пропагували українську мову та культуру. Чималий

внесок до справи національного відродження зробив, зокрема, професор

Чернівецького університету С. Смаль-Стоцький, який став фундатором кафедри

української мови в цьому німецькомовному навчальному закладі.

Зв'язки діячів культури Галичини й Наддніпрянщини були плідними. Як відомо,

наддніпрянці, що не мали можливості вільно друкуватися в Росії, широко

користувалися допомогою галицьких письменників і суспільних діячів,

насамперед І. Франка. Речником літературного життя довгий час у Галичині

був часопис «Зоря», в якому активну участь брали представники

Наддніпрянської України. З 1898 р. він був реорганізований у «Літературно-

науковий вісник». Упродовж 80—90-х років українською мовою було перекладено

чимало творів світової літературної класики.

Отож попри утиски й переслідування процес консолідації української нації

ставав дедалі відчутнішим. Об'єктивні соціально-економічні зрушення,

пов'язані з перебудовою суспільства на ринкових засадах, ставили на порядок

денний реформування й інших сфер тогочасного суспільства. Це були вимушені

кроки з боку офіційної влади, що мали обмежений характер, але вони певною

мірою сприяли розвиткові культури українського народу.

У 1864 р. була здійснена реформа освіти. Усі типи початкових шкіл дістали

назву початкових народних училищ. На терені освіти чимало корисного робили

земства. Наприкінці XIX ст. в Україні працювало вже 127 гімназій та 19

училищ. Було засновано кілька вищих навчальних закладів — Новоросійський

університет (1865 р., м. Одеса), Чернівецький університет (1875 р.),

Харківський, Київський та Львівський політехнічні інститути тощо.

В Україні того часу працювали такі видатні вчені, як хімік М. Бекетов,

математик Ф. Бредихін, фізіолог І. Сеченов, медики М. Гамалія, М.

Скліфосовський, біолог І. Мечников та ін. Вагомий внесок у розвиток

української освіти та науки зробило Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка у

Львові. Відомі вчені М. Костомаров, О. Лазаревський та інші багато зробили

для формування концепції української історії. Плідно працювали в цьому

напрямі й представники молодої генерації істориків — О. Єфименко, Д.

Багалій, Д. Яворницький, М. Грушевський. Попри переслідування української

мови після появи Валуєвського циркуляра 1863 р. та Емського указу 1876 р.

українське мовознавство продовжувало розвиватися. Чимала заслуга в цьому

належала П. Житецькому, О. Потебні, П. Чубинському, Б. Грінченку. Значний

вплив на розвиток української літератури справляли І. Франка, В. Стефаник,

О. Кобилянська, Марко Вовчок, Панас Мирний, П. Грабовський, М.

Коцюбинський, Леся Українка, П. Куліш, О. Пчілка, О. Кониський. Вийшли в

світ повісті й оповідання І. Нечуя-Левицького, В. Винниченка.

Розвиток української культури цього періоду важко уявити без драматургії.

М. Старицький написав «Тараса Бульбу», «За двома зайцями», М. Кропивницький

— «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», І. Карпенко-Карий — «Бурлаку», «Сто

тисяч», «Хазяїна» та ін. Розвивалося театральне мистецтво. У 1864 р. у

Львові почала свою діяльність перша в Галичині українська професійна трупа

«Руська бесіда» на чолі з О. Бачинським. У 1882 р. М. Кропивницький створив

у Єлисаветграді першу на Лівобережній Україні національну професійну трупу

за участю М. Заньковецької, М. Садовського, А. Максимовича та ін.

Наприкінці століття виникли трупи М. Садовського, П. Саксаганського, І.

Карпенка-Карого. Діяло кілька десятків українсько-російських труп. У 1891

р. в Києві був організований перший постійний російський театр М.

Соловцова.

Свої досягнення мала й українська музична культура. С. Гулак-Артемовський

створив першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Цілу епоху в

музичному житті України становить творчість М. Лисенка, який обробив понад

600 зразків українського музичного фольклору. Він був автором музики до

п'єси І. Котляревського «Наталка Полтавка», творцем народних музичних драм

«Тарас Бульба», «Різдвяна ніч», «Утоплена» та ін.

Важливою складовою української культури другої половини — кінця XIX ст.

було образотворче мистецтво, зокрема твори С. Васильківського («Степ на

Україні», «Ранок» та ін.), академіка М. Пимоненка («Проводи рекрутів»,

«Сінокіс», «Ярмарок»). Домінуючим напрямом в архітектурі був еклектизм —

поєднання елементів різних стилів. У другій половині XIX ст. в Києві

споруджено будинки Міської думи (О. Шімме), політехнічного інституту і 1-ої

гімназії (О. Беретті), Володимирський собор (Г. Штром, П. Спарро, О.

Беретті), в Одесі — новий оперний театр.

Отже, незважаючи на спротив влади, в українському народі визрівали й діяли

патріотично налаштовані сили, в усіх сферах суспільства поступово, але

невпинно розвивався процес національного самоствердження.

35. Економічний розвиток і суспільно-політичний рух на початку ХХ ст.

Україна на початку ХХ ст. була складовою частиною двох імперій —

Російської, до якої входили землі на схід від р. Збруч, та Австро-У

горської, до якої відійшли Галичина, Буковина та Закарпаття. У Росії

проживало понад 20 млн українців, у Галичині — 3 мли, на Закарпатті — 0,5

млн, а в Буковині — 300 тис.

У Східній Україні промисловість і сільське господарство розвивалося досить

високими темпами. Важливими центрами промислового розвитку стали Донбас та

Придніпров'я. Виникли нові промислові міста — Юзівка, пролетаризувалися

старі — Катеринослав, Херсон, Миколаїв, Нікополь, Кривий Ріг, Одеса. Сотні

тисяч переселенців із Росії в пошуках кращої долі йшли на південь та схід

України. Значною була частка іноземного капіталу в металургійній,

машинобудівній, гірничій промисловості. На півдні України виникали значні

промислові об'єднання, пов'язані з розвитком металургійного, цукрового,

машинобудівного, вугільного, рудного, суднобудівного виробництв тощо.

Серйозні зміни відбувалися у фінансово-кредитній справі. Постійно

розширювалася мережа банків. Швидкими темпами формувався новий клас —

буржуазія. З'являлися відомі далеко за межами України промисловці,

фінансисти. Один із них — Михайло Терещенко - не тільки перетворив

цукровиробництво на одну з найбільш важливих галузей сільського

господарства, став відомим банкіром і промисловцем, а й виділяв чималі

кошти па розвиток української культури. І в цьому плані він не був

одиноким.

Тогочасне сільське господарство України визначалося багатоукладністю. Тут

продовжували існувати поміщицькі латифундії, і в той же час було багато

дрібних селянських господарств. На Правобережжі та Півдні швидкими темпами

розвивалися фермерські (за колишньою термінологією — «куркульські»)

господарства, які різнилися між собою розмірами землі, обсягом виробництва

тощо. Разом із тим в Україні були тисячі безземельних селян. Це в поєднанні

з іншими вадами процесу розбудови ринкових відносин, зокрема з безробіттям

у містах, створювало гостру соціальну напругу, було соціально-економічним

підґрунтям для серйозних класових конфліктів.

Важливою складовою суспільного життя в Україні початку XX ст. був

національний рух. Поряд із традиційними засадами, на яких він розвивався і

раніше, з'явилося й чимало нових рис. Активно розгортався процес створення

українських політичних партій. Посилилася земсько-ліберальна опозиція

владі. Рух поступово набирав загальнонаціонального характеру, дедалі

більшою мірою ставав не лише культурно-освітнім, а й насамперед політичним.

Зокрема проводилися масові заходи за участю широких верств української

інтелігенції — урочисте відкриття в Полтаві 1903 р. пам'ятника І.

Котляревському, відзначення 35-річчя творчої діяльності М. Лисенка та І.

Нечуя-Левицького тощо, — які сприяли зростанню національної свідомості,

духовному єднанню українців обох імперій.

Активними учасниками українського національного руху були студенти, в тому

числі Київського університету. На початку 1901 р. 183 з них було віддано в

солдати. Посилення репресій щодо молоді поєднувалося з вимушеними

поступками влади. Студентам було дозволено створювати гуртки, каси

взаємодопомоги, бібліотеки, скликати збори. Зі свого боку громадськість

дедалі гучніше вимагала відміни обмежень щодо вживання української мови.

Піднесення національної самосвідомості українського народу діставало вияв,

зокрема, у створенні політичних партій.

Перші українські національні партії виникли ще наприкінці XIX ст. У 1890 р.

С. Даниловичем, І. Франком, М. Павликом було створено Русько-українську

радикальну партію в Західній Україні. Програма партії будувалася на засадах

демократії, соціалізму й соборності українських земель. Своїм завданням

партія вважала здобуття української автономії у складі Австро-Угорщини, а в

перспективі ставилося за мету створення незалежної Української держави. В

1899 р. лави РУРП залишили Ю. Бачинський, М. Ганкевич, С. Вітик та інші

марксистськи налаштовані діячі, які заснували Українську соціал-

демократичну партію. Водночас радикалів залишили І. Франко, К. Левицький,

В. Охрімович, Т. Окуневський та інші, що створили Національно-демократичну

партію, яка стояла ближче до інтересів селянства. Невдовзі вона стала

найбільшою українською партією Галичини.

У Наддніпрянській Україні виникають гуртки «свідомих українців», котрі

прагнуть перетворити культурно-освітній рух на політичний. У 1892 р. було

засновано «Братство тарасівців» за участю І.Липи, братів Міхновських, О.

Черняхівського та ін. Члени братства бачили своєю метою боротьбу за

самовизначення українського народу, за відродження та розвиток рідної мови,

культури, освіти. У 1897 р. громади, що існували в багатьох містах України,

об'єдналися в Загальну українську організацію, яка прагнула спрямувати

національний рух в його традиційне культурно-освітницьке річище.

Через три роки (1900 р.) виникає перша політична партія в Наддніпрянській

Україні — Революційна українська партія (РУП). Постала вона у Харкові з

ініціативи Д. Антоновича, М. Русова, О. Коваленка, М. Камінського, Д.

Познанського та ін.

Партія об'єднала різні покоління й верстви українців у боротьбі за

національне та соціальне визволення. Вона мала шість організацій — у Києві,

Харкові, Полтаві, Лубнах, Прилуках і Катеринославі — та закордонний комітет

у Львові. Програмні цілі партії були сформульовані М. Міхновським: «одна,

єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ».

Найближчим завданням вважалося повернення українських прав, гарантованих

російським царем у 1654 р. за Переяславською угодою.

У складі РУП діяло кілька фракцій. Більшість членів цієї партії на чолі з

М.Поршем, В. Винниченком, С. Петлюрою вважали, що партія за складом повинна

бути суто національною. На їхню думку, вона мала об'єднувати і націоналізм,

і марксизм, тобто те, що, мабуть, важко поєднати. Іншу фракцію РУП очолював

М. Міхновський. Фракція виступала з чітких націоналістичних позицій, не

позбавлених певної категоричності («За самостійну Україну», «Україна для

українців» тощо). Ще одну внутріпартійну групу очолював М. Меленевський. Її

члени вважали, що РУП має відмовитися від національної орієнтації і стати

автономною складовою Російської соціал-демократичної робітничої партії. У

1903 р. РУП перейшла на соціал-демократичні позиції, а її фактичним

керівником став М. Порш. Органами партії були місячник «Гасло», часопис

«Селянин», газета «Праця».

Українська народна партія була заснована 1902 р. М. Міхновським, М. і С.

Шеметами, О. і С. Макаренками та ін. Політична орієнтація партії була

викладена М. Міхновським у так званих «10 заповідях»: самостійна

демократична республіка, панування української мови, звичаїв, культури

тощо. Основним гаслом було «Україна для українців». УНП була єдиною партією

в Наддніпрянській Україні, яка послідовно обстоювала ідею державної

самостійності України.

Українська демократична партія була створена 1904 р. С. Єфремовим, Є.

Чикаленком, Б. Грінченком та ін. Вона мала ліберальну орієнтацію. Серед її

вимог — надання Україні автономії у складі Російської імперії, встановлення

конституційної монархії. Передбачалися скликання крайового сейму,

українізація адміністративного апарату, освіти, культури. Загалом політична

платформа УДП багато в чому нагадувала партію конституційних демократів

Росії.

«Спілку» (Український соціал-демократичний союз) створено 1904 р. на базі

частини РУП. Її лідерами були М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський.

Вони прагнули, щоб партія представляла всіх робітників України, незалежно

від їхньої національності. У 1905 р. партія приєдналася до російських

меншовиків на правах автономної організації.

Українська радикальна партія, що виникла 1904 р. з ініціативи Б. Грінченка,

С. Єфремова та Д. Дорошенка, та Українська демократична партія, створена

1904 р. на чолі з А. Лотоцьким і Є. Чикаленком, за своїм складом були

невеликими, а за політичними орієнтаціями близькими до ліберально-

буржуазних поглядів російських кадетів.

36. Західноукраїнські землі на початку ХХ ст

На західноукраїнських землях, що входили головним чином до складу Австро-

Угорщини, розвивалися процеси, характерні і для інших країн тодішньої

Європи. Мова йде насамперед про інтенсивний розвиток ринкових,

капіталістичних відносин. Разом із тим тут були і свої особливості.

На початку XX ст. провідне становище у промисловості Східної Галичини,

Буковини, Закарпаття посідали великі промислові об'єднання. У Галичині на

1903 р. налічувалося 24 акціонерних об'єднання, а в 1912 р. їх уже було ЗО.

На Закарпатті діяло дев'ять промислових акціонерних товариств.

Динамізувався процес концентрації виробництва: з 1902 по 1910 р. кількість

робітників Галичини збільшилася на третину, а число підприємств зменшилося

майже вдвічі. Нові явища спостерігалися у сфері фінансів та кредиту,

банківській справі. Розгортався кооперативний рух. Перед Першою світовою

війною на західноукраїнських землях діяло 1500 різних кооперативів. Важливу

роль у розвитку економіки краю відігравав не тільки український капітал, а

й іноземний — австрійський, румунський, молдавський.

Що ж стосується сільського господарства, то тут ситуація суттєво

відрізнялася від тієї, яка була характерною для промисловості та фінансів.

Галичина, Закарпаття, Буковина були відсталою аграрною провінцією Австро-

Угорської імперії. У цьому секторі економіки було зайнято близько 90%

населення.

Складні соціально-економічні процеси, що відбувалися в цей період на

західноукраїнських землях, віддзеркалювались і в суспільно-політичному

житті краю. Це, зокрема, знайшло своє відображення у більшій

структурованості населення, а відтак — у виникненні численних місцевих

українських політичних партій.

Наприкінці 90-х років почали проявлятися суперечливі тенденції в діяльності

Української радикальної партії, створеної 1904 р. з ініціативи Б.

Грінченка, С. Єфремова, Д. Дорошенка. В її лавах сформувалися три політичні

групи: власне радикальна на чолі з М. Павликом, К. Трильовським, Ю.

Бачинським, соціал-демократична на чолі з Р. Ярославичем, М. Ганкевичем, М,

Новаковським; та національно-демократична на чолі з В. Охрімовичем, М.

Левицьким, В. Будзиновським. Остання виступала за згуртування всіх

українців навколо ідеї української державності. Соціал-демократи

пропонували реформувати УРП та об'єднати її з соціал-демократичною партією

Австрії. Радикальна група не заперечувала ідею утворення Української соціал-

демократичної партії, висловлювала свою готовність співпрацювати з нею, але

відкидала необхідність об'єднання із соціал-демократичною партією Галичини,

звинувачуючи її в націоналізмі.

18 вересня 1899 р. на конференції соціал-демократів було прийнято рішення

про утворення УСДП, а 26 грудня того ж року на з'їзді представників

національно-демократичного крила УРП, організації «Народна Рада» та

Комітету львівських русинів була створена Українська національно-

демократична партія.

Загострення соціально-економічної та політичної ситуації на

західноукраїнських землях виявлялося також у зростанні страйкового руху.

Найбільших масштабів сягнув страйк 1902 р. у Галичині, в якому взяли участь

до 200 тис. сільських робітників і який був підтриманий всіма українськими

партіями краю. Дедалі частіше на мітингах і страйках, окрім економічних,

звучали й політичні вимоги. Такого характеру набули страйки будівельників

(1902 р.), нафтовиків Борислава (1904 р.). У період 1905—1907 рр.

страйковий рух під впливом російської революції набув усеохоплюючого

характеру.

Завоювавши у 1907 р. загальне виборне право до віденського парламенту,

трудящі Галичини в 1908— 1914 рр. розгорнули боротьбу за загальне виборче

право й до галицького сейму. Галичина делегувала до австрійського

парламенту 20 українців — переважно соціал-демократів та радикалів.

Заслуговує на увагу питання про ставлення українських партій до Першої

світової війни. Українські соціал-демократи розуміли, що Галичина стане

першою мішенню російської армії, тому виступали проти війни. Ці погляди

поділялися й іншими українськими партіями краю.

Важливою складовою суспільно-політичного руху на західноукраїнських землях

початку XX ст. була діяльність спортивно-молодіжних організацій. Львівська

організація «Сокіл» стала провідною у Східній Галичині і функціонувала аж

до 1939 р. Не менш популярним було товариство «Січ», засноване К.

Трильовським — юристом за фахом, депутатом віденського парламенту та

галицького сейму. Слід наголосити, що згадані організації не обмежували

свою діяльність спортивно-оздоровчими питаннями, а чимало уваги приділяли

вихованню молоді на українських традиціях культури, освіти, військової

справи.

Таким чином, на західноукраїнських землях на початку XX ст. відбувалися

важливі зрушення, пов'язані з перебудовою економіки на ринкових,

капіталістичних засадах. Це стосується й інших сфер життя українців, які

жили під егідою Австро-У горської імперії. Дуже важливим було те, що кращі

представники західноукраїнської інтелігенції попри утиски й переслідування

робили все можливе для того, щоб підтримувати ідеї боротьби за національну

і політичну незалежність України як єдиної держави.

37. Україна в роки першої російської революції

Численні феодальні пережитки (поміщицьке землеволодіння, самодержавство,

станові привілеї), національний та соціальний гніт, посилення економічної

кризи і, врешті, поразка Росії у війні з Японією - все це призвело

Російську імперію до революції 1905-1907 рр. Почалася вона 9 січня 1905 р.

мирною демонстрацією в Санкт-Петербурзі, яка була розстріляна царськими

військами. Цей день потім стали називати «Кривавою неділею».

На знак протесту відбулися страйки і в Україні — у Києві, Харкові,

Катеринославі, Одесі, Миколаєві. Робітників промислових центрів підтримало

українське селянство, яке влаштовувало масові погроми поміщицьких маєтків.

Помітно активізувався український національний рух. Кращі представники

інтелігенції, які самовіддано працювали в культурно-освітніх організаціях —

«Просвітах», піклувалися про організацію бібліотек, читалень, шкіл з

українською мовою навчання, видавали газети та книги, читали лекції,

проводили літературно-музичні вечори. У багатьох школах вчителі самовільно

переходили на викладання рідною мовою. В Київському, Харківському та

Одеському університетах запроваджується курс української літератури.

З'явилась україномовна преса: зокрема газета «Хлібороб», яка стала виходити

в Лубнах з ініціативи В. Шемета.

Революційні настрої охопили армію та флот. 14— 25 червня 1905 р. вибухнуло

повстання на панцернику «Потьомкін». До складу комітету, який готував

повстання, ввійшли матроси — члени різних політичних партій, у тому числі

більшовики, анархісти тощо. Повсталі протрималися недовго. Вади

організації, відсутність підтримки — все це змусило команду припинити

боротьбу і здатися румунським властям в м. Констанца. 15— 16 липня 1905 р.

в Севастополі повстали моряки 12-ти кораблів Чорноморського флоту, їх

очолив лейтенант П. Шмідт. Повсталі висунули вимогу до царя скликати

Установчі Збори. Після 13-годинного бою виступ було придушено. Заявили про

себе і військові Києва. Тут 18 листопада 1905 р. виступили сапери на чолі з

підпоручиком Б. Жаданівським. До майже тисячі військових приєдналися 4 тис.

робітників міста. Проти повсталих були кинуті регулярні війська та місцева

поліція. Загальні втрати з обох сторін становили 250 вбитих і поранених.

Жорстоко придушувались і селянські виступи.

У жовтні 1905 р. починається загальний політичний страйк. У ньому взяли

участь 120 тис. робітників України. Під тиском революційної хвилі 17 жовтня

1905 р. цар Микола II підписує маніфест, у якому обіцяє підданим

громадянські права, політичні свободи, а також скликання Державної Думи з

законодавчими правами. Цей документ розмежував політичні сили на три

основні групи. Перші — головним чином ліберали — сприйняли маніфест із

надією на конституцію, парламент, демократичний устрій. Другі вважали, що

маніфест — це тактичний маневр із боку влади, і вимагали продовжувати

боротьбу до ліквідації самодержавства. Це була точка зору головним чином

партій ліворадикального спрямування, насамперед більшовиків на чолі з В.

Ульяновим-Леніним. Третя група складалася з тих, хто цілком заперечував

будь-які нововведення і захищав існуючу політичну та економічну систему. Це

були переважно представники партій та організацій крайньо правої

орієнтації. Не випадково, що після виходу маніфесту події розгорталися

досить гостро і драматично. Сталися погроми в Одесі, Києві, Катеринославі,

на Донбасі. Відбулися збройні виступи робітників Горлівки, Олександрівська,

Харкова, Миколаєва, інших міст України. Це було в грудні 1905 р. — в момент

найвищого піднесення революційної хвилі в Україні.

У цей період відчутно активізується український національний рух.

Українською мовою виходять «Громадська думка», «Рада». Активно працюють

просвітянські організації, кооперативи, профспілки. У грудні 1905 р. на

своєму II з'їзді РУП була перетворена в Українську соціал-демократичну

робітничу партію, лідерами якої стали М. Порш, В. Винниченко, С. Петлюра.

Українська демократична партія була реорганізована в Українську радикально-

демократичну партію на чолі з С. Єфремовим, Б. Грінченком, Д. Дорошенком та

ін.

Важливою подією стали вибори до 1-ої Державної Думи навесні 1906 р. Ліві

партії, за винятком радикальної і демократичної, бойкотували вибори.

Загалом від України було обрано 102 депутати. 45 із них об'єдналися в

Українську парламентську громаду, головою якої було обрано адвоката з

Чернігова І. Шрага. Громада мала свій друкований орган — "Украинский

вестник". Політичною платформою громади була вимога автономії України,

українізації державного управління та освіти. З відповідною декларацією з

думської трибуни мав виступити М. Грушевський, проте 8 липня 1906 р. 1-ша

Дума була розпущена. Вибори до 2-ої Державної Думи відбулися в січні 1907

р. На цей раз у них брали участь усі політичні сили України. Як і раніше,

Україну представляли 102 депутати, а українська громада складалася з 47

депутатів. Громада видавала часопис «Рідна справа — Вісті з Думи».

Більшість депутатів становили представники лівих партій, котрі, як і в 1-й

Думі, вимагали автономії України, допущення української мови в систему

державного управління та освіти. Через 102 дні роботи, 3 червня 1907 р., 2-

га Дума була також розпущена, не розв'язавши багатьох важливих питань. До

виборчого закону були внесені зміни, внаслідок яких селянство України

позбавлялося права надсилати до Думи своїх представників. Українська

фракція більше не відновлювала своєї роботи в Думі.

Події, пов'язані з революцією 1905— 1907 рр., справили вплив і на Західну

Україну. Ще в листопаді 1905 р. для керівництва революційним рухом у цьому

регіоні створено народний комітет, одним із керівників якого був К.

Левицький. У Галичині в цей період відбулося 211 робітничих страйків,

активізувалися селянські виступи. Влітку 1906 р. розпочався великий страйк

сільськогосподарських робітників 380 галицьких сіл. Страйкарі висували як

економічні, так і політичні вимоги, і австрійський уряд вимушений був піти

на деякі поступки. Були, зокрема, скасовані обмеження у виборах до

парламенту.

Попри те, що революція 1905— 1907 рр. була жорстоко придушена, вона все ж

була важливим кроком у національно-визвольній боротьбі українського народу.

Революція сприяла пробудженню національної свідомості, а українські партії

набули вкрай необхідного досвіду політичної боротьби. Саме під час

революції 1905— 1907 рр. були досягнуті певні здобутки у справі

українізації освіти, культури. У 1906 р. М. Грушевський перевів зі Львова

до Києва видання «Літературно-наукового вісника». Часопис «Киевская

старина» отримав назву "Україна" і видавався українською мовою. Виходила

чимала кількість інших українських видань - "Українська хата", "Рідний

край", "Дзвін", "Село" тощо. Всього за роки революції вийшло 24

україномовних газети, тижневики та журнали. Було створено цілу низку нових

видавництв, які спеціалізувалися на виданні літератури рідною мовою. Вперше

за редакцією В.Даманицького вийшло повне видання "Кобзаря" Тараса Шевченка.

38. Україна напередодні першої світової війни. Реформа Столипіна.

Події революції 1905-1907 рр. справили помітний вплив на життя тогочасного

суспільства, однак вони не змінили основного напрямку його розвитку, який

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8